Читати книгу - "Ходіння по муках"

Моряки нічого не могли заперечити, — без науки й корабля не поведеш, не то що впоратися з отакою контрреволюцією. Хіба хто-небудь, охопивши татуїрованими могутніми руками коліно, запитував:

— Добре, ти ось на що дай відповідь: без таланту й печі в лазні не змуруєш, без таланту тісто у жінки не зійде. Потрібно це?

Шаригін відповідав:

— Бачите, товариші, куди загинає Латугін? Талант — і це річ нам властива, це річ небезпечна. Вона може людину призвести до буржуазного анархізму, до індивідуалізму…

— О, пішов верзти, — безнадійно махав на нього рукою Латугін. — Ти спочатку ці слова розжуй та проковтни, та до вітру ними сходи, тоді і вживай…

А кочегар сердито хрипів із люка:

— Талант, талант! Нігті насандалить, штани — кльошем, на шиї ланцюжки… Бачили вашого брата… Талант!

Тоді серед моряків здіймався гамір. Кочегар, прохрипівши про те, що «вам би років з десять попріти коло кочегарки», од гріха зникав у машинному відділі. Шаригін спокійнісінько вгамовував хвилю, що грізно здіймалась. «Справді, — говорив він, — є серед нас такі товариші з насандаленими нігтями, але це покидьки. Вони добром не скінчать. Є також заражені есерами. Але вся маса моряків самовіддано віддала себе революції. Про талант треба забути, його треба підпорядкувати. Гуляти будемо опісля, хто живий залишиться. Я особисто — не сподіваюсь…»

Шаригін тріпав кучерями. Деякий час було чути, як дзюрчала вода під кормою. Суворість слів добре впливала на слухачів. Руська людина охоча до всього святкового. Гуляти — то досхочу, щоб шапку загубити, битися — то вже не оглядаючись, шалено. Смерть страшна в будень, в дощ беспросвітний, — в гарячому бою, у великому ділі смерть розлючує, тут руська людина не боязка, аби тільки почувати, що життя гаряче, як у свято; а цокне тебе ворожа куля, налетів на блискучий клинок, — значить, спіткнувся, в широкому степу розкинув рукиноги, захмеліла навіки голова від вина, міцнішого за яке немає в світі.

Морякам подобались ці слова Шаригіна, що живим він бути не сподівається. І вони прощали йому і книжну мову, і юнацьку самовпевненість, і навіть кирпатий носик здавався підходящим. А він розказував про хлібну монополію, про класову боротьбу на селі, про світову революцію. Сизоусий машиніст, напівзаплющивши очі, склавши пальці на животі, кивав схвально, особливо в тих місцях, коли Шаригін, збиваючись з думки, починав висловлюватися туманно. Жінка-кок, Онися Назарова, взята в минулий рейс в Астрахані, ніколи не сідала з чоловіками, стояла осторонь, дивлячись, як відпливали береги. Виснажене стражданням молоде обличчя її, з опуклим лобом, з гарним попелястим волоссям, обкрученим косою круг голови, було спокійне і незворушне, лише інколи в горлі її трудно котився клубок.

Телєгін також брав участь у цих бесідах, — розказуючи про воєнні справи, креслив крейдою на палубі розташування фронтів.

— Контрреволюція, як бачите, товариші, задумана за єдиним планом: оточити Центральну Росію, відрізати її від постачання хлібом і паливом і здавити. Контрреволюція піднімається на окраїнах, на багатьох землях. На Кубані, наприклад, півтора мільйона козаків і стільки ж селян-орендарів. Між ними ворожнеча не на життя, а на смерть. Денікін це прекрасно врахував і з жменькою офіцерів-добровольців сміливо кинувся в саме пекло, — розгромив стотисячну армію прохвоста Сорокіна, якого з самого початку треба було розстріляти за анархію і дику жадобу зрадництва, — і зараз Денікін створює собі міцний тил, допомагаючи козакам вирізати червоних на Кубані. Денікін розумний і небезпечний ворог.

Моряки дивились на Телєгіна, ніздрі у них роздувалися, сині жили проступали під смуглявою шкірою. А машиніст усе кивав: «Так, так…»

— У отамана Краснова завдання набагато вужче, — тому що козаків за межі Дону підняти трудно. Знаєте приказку: «Козак їсть, п’є та байдики б’є». Козак хоробрий, коли б’ється за свою хату. Але зате красновська контрреволюція в теперішній час для нас небезпечніша за всіх. Якщо ми будемо відтиснені від Волги і втратимо Царицин, Краснов і Денікін з’єднаються з усією сибірською контрреволюцією. На наше щастя, між Красновим і Денікіним договореності повної нема. Донці називають добровольців «мандрівними музикантами», а добровольці донців — «німецькими проститутками»… Але цим нічого втішатися. Планові контрреволюції ми повинні протиставити свій великий план, а це насамперед правильна організація Червоної Армії, без партизанщини на колесах…

Шаригін, ревниво поглядаючи на Телєгіна, вставляв:

— Оце правильно… Отже, товариші, ми повертаємось до того, з чого я почав… Що ж таке революційна дисципліна?..

Під час одної з таких бесід Онися Назарова, несподівано простягнувши перед собою, як сліпа, руку, сказала рівним голосом, але таким значущим, що всі обернулися до неї і стали слухати.

— Пробачте, товариші, що я вам скажу… Ось про такі діла я вам розкажу…

Вранці, як тільки почало розвиднятись, Онися Назарова пішла доїти корову. Але тільки відчинила теплий хлів, звідки з темряви благально замукала Ряба, — почулися постріли з степу. Онися поставила відро, поправила на голові хустку. Серце у неї билося, і коли пішла до хвіртки, ноги обімліли. Проте вона відхилила хвіртку, — станичною вулицею бігли люди за тачанкою, на ходу вилазячи на неї. Постріли тепер було чути ближче і частіше, і з степу, і від ставка, і з одного кінця широкої вулиці, і з другого. Тачанка з товаришами з станичної Ради не встигла сховатися, — її оточили верхівці. Вони крутилися, як собаки, коли рвуть собаку, стріляли і рубали шаблями.

Онися зачинила хвіртку, перехрестилась і пішла була за відром, але раптом схаменулась і подалася в хату, де спали діти — Петрик і Ганька. Гладячи їх по голівках, шепочучи на вухо, вона розбудила їх, одягла і повела на подвір’я за корівник, де стояла скирта кізяків, складена високим мурашником, всередині порожня. Онися розібрала кілька кізякових кирпичів і наказала дітям залізти в скирту і там сидіти, не подавати голосу.

Тепер уся вулиця стугоніла під кінськими копитами, лунали вигуки, бряжчала зброя. Нарешті у ворота Онисиного подвір’я почали бити прикладом: «Відчиняй!»

І коли Онися відчинила, її схопили двоє станичників, гарячих від самогону. «Де Сенька Назаров, де чоловік, говори — уколошкаємо