Читати книгу - "Ходіння по муках"

Сонце вже було високо, а станиця стояла з зачиненими віконницями і ворітьми, — наче й не прокидалась. Тільки перед Радою крутилися станичники на конях і підходили піші, ведучи зв’язаних, деяких побитих до крові селян і козаків. Потім з’ясувалось, що брали за списком усіх, хто ще весною голосував за Радянську владу.

В отаманській хаті сидів непроспаний офіцер з нашитою на рукаві мертвою головою і двома кістками. І поруч з ним — добре всім відомий хорунжий Змібв, який півроку тому втік із станиці. Про нього всі й думати забули, а він — ось він, з висячими вусами, налитий, здоровий, червоний, як мідь. Коли Онисю упхнули в хату, хорунжий кричав до арештованих, — а їх під охороною стояло тут більш як півсотні:

— Червонопуза наволоч, допомогла вам Радянська влада? Ану розказуйте тепер, чого вас навчили московські комісари?..

Офіцер, дивлячись у список, говорив тихо кожному, кого випихали до стола:

— Ім’я, прізвище признаєш? Так. Співчуваєш більшовикам? Ні? Голосував у травні місяці? Ні? Значить, брешеш. Всипати. Далі, козак Родіонов. — І зводив бліді, рябі, як у вівці, очі: — Стати по формі, дивитись на мене! Був делегатом на селянському з’їзді? Ні? Агітував за Ради? Знову ні? Значить, брешеш польовому суду. Наліво! Слідуючого…

Станичники підхоплювали людей і, зіпхнувши з ганку, валили на землю, стягали шаровари, заголювали, один сідав на пацаючі ноги, другий коліньми притискав голову, і ще двоє, витягнувши з гвинтівок шомполи, били лежачого, — з свистом, з розмаху.

Офіцер не міг уже говорити тихим голосом, — так страшно верещали і кричали люди за вікнами. Екзекуцію обступила юрба кінних і піших станичників з загону, що саме наскочив, і тих з місцевого козацтва, хто вискакував з хати назустріч загонові, кричачи: «Христос воскрес!..» Вони теж горлали й матюкались: «Бий до кості! Бий до останньої крові! Знатимуть Радянську владу!»

Нарешті в отаманській хаті залишились тільки Онися і молоденька вчителька. Вона приїхала в станицю своєю охотою, все старалася просвітити місцевих жителів: збирала жінок, читала їм Пушкіна і Льва Толстого, з дітьми ловила жуків, — це в такі часи ловити жуків!

Хорунжий Змієв закричав на неї:

— Встать! Жидівська морда!

Учителька встала, деякий час беззвучно трясла губами:

— Я не єврейка, ви це добре знаєте, Змієв… І якби навіть була єврейкою, не бачу в цьому злочину…

— Давно в Комуністичній партії? — спитав офіцер.

— Я не комуністка. Я люблю дітей і вважаю своїм обов’язком учити їх грамоти… В станиці дев’яносто процентів таких, що не вміють читати й писати, ви уявляєте…

— Уявляю, — сказав офіцер. — А ось ми вас зараз відшмагаємо.

Вона зблідла, поточилась назад. Хорунжий закричав на неї: «Роздягайся!» Гарненьке личко її затремтіло, вона почала розстібати картате пальтечко, стягла його, як уві сні…

— Слухайте, слухайте! — і замахала на офіцера рукою. — Та що ви, що ви! — А за вікном хтось нестерпно завив несамовитим голосом. А хорунжий усе своєї: «Скидай панталони, стерво!»

— Мерзотник! — крикнула йому вчителька, і очі її загорілись, обличчя заллялось гнівним рум’янцем. — Розстрілюйте мене, звірюки… Вам це так не минеться…

Тоді хорунжий схопив її, підняв і гепнув об підлогу. Два станичники задерли спідницю, притиснули їй голову й ноги, офіцер не поспішаючи виліз з-за стола, взяв у козака нагай, на сіре обличчя його наповзла усмішка. Замірившись нагаєм, він сильно вдарив дівчину по стидному місцю; хорунжий, перегнувшись із стільця, голосно сказав: «Раз!» Офіцер не поспішаючи шмагав, вона мовчала… «Двадцять п’ять, годі з тебе, — сказав він і кинув нагая. — Іди тепер, скаржся на мене окружному отаманові». Вона лежала, як мертва.

Станичники підняли її і винесли в сіни. Черга дійшла до Онисі. Офіцер, підтягаючи кавказького пасочка, тільки кивнув головою на двері. Онися, ошаленівши від ненависті, почала видиратися, — коли її потягли, хапала за волосся, виламувалась, кусала руки, била коліньми. Вирвалась і, простоволоса, обдерта, сама кинулась на станичників і знепритомніла, коли її вдарили по голові. Їй облупили шкіру на спині шомполами і кинули коло ганку, — мабуть, думали, що погана баба пустилась духу.

Каральний загін ротмістра Немєшаєва навів у станиці порядок, настановив отамана, навантажив кілька підвід печеним хлібом, салом і деяким реквізованим барахлом і пішов. Цілий день у станиці було тихо, — не топили в печах, не випускали скотини. А вночі зайнялось кілька іногородніх дворів, в тому числі запалав Онисин двір.

Сусіди побоялись гасити пожежу, бо коли показався перший вогонь на краю станиці, туди поскакало кілька козаків і було чути постріли. Онисине подвір’я згоріло дотла. Тільки вранці сусіди нагадалися: а де ж її діти? Діти Онисі, Петрик і Ганька, що сиділи до ночі в кізяковій скирті, і корова, вівці, птиця — згоріло все.

Добрі люди забрали Онисю, що стогнала в нестямі біля отаманового ганку, поклали у себе і виходили її. Коли через кілька тижнів вона прийшла до пам’яті, — розказали їй про дітей. В станиці Онисі робити було більше нічого, — так вона і сказала добрим людям. Була вже осінь. Від чоловіка — ніяких звісток. Жити їй не хотілось. Вона пішла — від станиці до станиці, жебраючи попід вікнами. Добралась до залізниці й потрапила нарешті в Астрахань, де її взяли на пароплав коком, тому що в минулий рейс кок зійшов на берег і не повернувся.

Таку пригоду в своєму житті розповіла Онися Назарова.

— Спасибі вам, товариші, — сказала вона, — взнайте моє горе, спасибі вам…

Втерла фартухом очі й пішла в камбуз. Моряки, обхопивши жилавими