Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

подробиці – не просто про те, як його спіймали на крадіжці книг того дня, коли Джордж Тайлер схопив його за плече, а й про те, скільки він іще разів крав книги, а його не ловили, і, оскільки Фергюсонові було боязко сидіти в урядовій будівлі на Вайтхол-стріт і розмовляти з лікарем Армії США, то він повідомив йому правду, сказавши: кілька разів, однак попри приниження від того, що він мусить докладно розповісти про свою злочинну діяльність у старшому класі, йому довелося пройти через більше приниження: лікар просив його зізнатися в своїх збочених сексуальних бажаннях, у його потягові не лише до дівчаток, а ще й до хлопчиків, а відтак лікар на ймення Марк Л. Вортінгтон попрохав Фергюсона надати йому подробиці стосовно цієї справи, і, хоча Фергюсон усвідомлював, що сказати правду – це убезпечити себе від служби в армії чи від терміну від двох до п’яти років у федеральній в’язниці за відмову від армійської служби, казати правду було складно – через ту відразу, яку він помітив в очах доктора Вортінгтона, який стис губи й ворухнув щелепою, проте ж лікар хотів знати деталі, і у Фергюсона не було іншого вибору, а тому він почергово назвав еротичні дії, які здійснював під час свого роману з красенем Брайаном Мішевським від ранньої весни до початку літа, коли Брайан поїхав з Нью-Йорка; так, сер, розповів Фергюсон, вони удвох багато разів лягали в ліжко цілковито голі, і так, сер, мовив Фергюсон, вони цілувалися і запихали язики один одному в рот, так, сер, вони вкладали свої затверділі члени в роти один одному, і так, сер, вони еякулювали в роти один одному, і так, сер, вони вставляли члени один одному в ануси та еякулювали в ці ануси чи на сідниці один одному, або ж на лиця один одному чи на животи, і чим більше Фергюсон розповідав, тим більшу відразу спостерігав він на обличчі лікаря, і до того часу, коли їхня співбесіда закінчилася, у Фергюсона, котрий уже-уник-призову, тремтіли всі кінцівки, і його так нудило від слів, що випадали в нього з рота, і не тому, що йому було соромно за скоєне, а тому, що його засудив погляд лікаря – Вортінгтон дивився на нього як на морального виродка та загрозу стабільності американського способу життя, і Фергюсон почувався так, нібито уряд Сполучених Штатів наплював йому в душу, а це, зрештою, його країна, подобається вона йому чи ні, і, охоплений мстивим почуттям, він, виходячи з будівлі у спекоту Нью-Йорка, сказав собі, що напише книгу таку потужну й блискучу і таку правдиву про те, що значить бути живим, що жодному американцеві вже не схочеться в нього плювати.

Я був семирічним хлопчиком, коли мій батько згорів у пожєжі, влаштованій зловмисником. Обвуглені останки склали до дерев’яного ящика, і потому, як ми з моєю мамою опустили цей ящик у землю, ґрунт почав кришитися у нас під ногами. Я був усього лише дитиною. Мій батько був моїм єдиним татом, а моя мати була його єдиною дружиною. Тепер вона стала нічиєю дружиною, а я хлопчиком без батька, сином жінки, але вже не сином чоловіка.

Ми жили в маленькому джерсейському містечку під Нью-Йорком, та по шести тижнях після тієї вогняної ночі ми з матір’ю залишили те містечко й перебралися в місто, де на час сховалися в квартирі батьків моєї матері на Західній П’ятдесят восьмій вулиці. Мій дід називав це «Захопливим Міжцарюванням». Він мав на увазі період поза постійною адресою та без будь-якої школи, і за подальші місяці холодної зими кінця 1954-го та початку 1955 року, коли ми з матір’ю блукали вулицями Манхеттена в пошуках нового місця для житла й нової школи, яку міг би я відвідувати, ми часто знаходили притулок у темряві кінотеатрів…

Чорновий варіант першої частини книги було закінчено ще до того, як Фергюсон у середині жовтня залишив Нью-Йорк. Сімдесят дві машинописні сторінки, написані за два з половиною місяці між військовою медкомісією та перельотом через Атлантику, приблизно одна сторінка на день, що й було метою, яку поставив перед собою Фергюсон, одна пристойна сторінка щодня, а все, що понад цього, вважалося дивом. Він не наважився показати цю чорнову частину книги Гілу чи матері, він хотів надати їм завершений твір, коли той і справді цілковито завершений, проте на цих сторінках йшлося про більшість фільмів, що їх він переглянув із матір’ю під час Захопливого Міжцарювання, а водночас і про власне Захопливе Міжцарювання, а відтак і про початок його кар’єри в Гіліарді, про війну з Богом та саморуйнівну програму зумисних фіаско, про численні заходи на балкони кінотеатрів, у період Славетних Забуттів – переглянути з матір’ю ще голлівудських фільмів, а за тим мати вийшла на новий старт, фотографом, і його колись сонячна ігрова кімната поринула в темряву, де мати проявляла знімки, одинадцять із половиною місяців його раннього життя, котрі почалися вранці 3 листопада 1954 року, коли мати повідомила йому, що батько згорів у ньюаркській пожежі, і завершилися 17 жовтня 1955 року, коли Фергюсон увімкнув телевізор у них у квартирі на третьому поверсі і натрапив на провідну пісню «Зозульок», а в титрах ішлося про перший у його житті фільм Лорела й Гарді.

За кілька тижнів він зумів пристосуватися до свого нового оточення та примиритися з тіснотою своєї кімнати, проте до першого листопада він уже знову поринув у книгу, вже готовим до частини «Стан і Оллі» – повний перелік їхніх фільмів він склав ще в Нью-Йорку, а відтак, за підтримки вітчима, домовився з Клементом Ноулсом, головою відділу кіно в Музеї сучасного мистецтва, про те, аби переглянути всі фільми Лорела й Гарді, які налічувалися в їхній колекції, часто на самоті на монтажному столі, а іноді йому проектували на екрани більшого формату, і, оскільки Фергюсон під час перегляду все докладно занотовував, коли він почав писати про ці фільми в Парижі, кожен фільм наче відтворився у нього в голові. Що цікаво, про Лорела й Гарді англійською мовою була написана лише одна книжка, біографія Джона Маккейба обсягом 240 сторінок, опублікована в 1961 році, і все, жодної книги англійською, наскільки знав Фергюсон. Оллі помер у 1957 році, а зовсім не старий Стан (сімдесят чотири) – у лютому 1965-го, і навіть півроку не минуло, як Фергюсон задумав написати про те, як ці двоє врятували йому життя десятьма роками раніше, і щойно він узявся за цю частину книги – не міг не