Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

— Але ж він цього не побачить, якщо я житиму вічно, чого, певен, ти мені бажаєш… — зауважив тісрок, і голос його пролунав навіть стриманіше, аніж завжди.

— До того ж, о мій батьку, відрадо очей моїх, — повів далі принц після нетривалої незграбної мовчанки, — ми напишемо кілька листів, нібито від королеви, у яких говоритиметься, як вона без тями закохалася в мене і як їй не хочеться повертатися до Нарнії. Усім відомо, які мінливі, наче хвилі, бувають жінки. І навіть якщо листи їх не переконають, вони нізащо не наважаться заявитися до Ташбаана, щоб забрати її додому силою.

— О просвітлений візире, — звернувся тісрок до старого, — поділися із нами своєю мудрістю: що скажеш ти на цей химерний задум?

— О тісроче, вічний та несхитний, — відповів Ахошта, — сила батьківської любові незнана для мене, і нерідко чув я про те, що сини в очах своїх батьків є ціннішими за коштовні камені. Тож як смію я вільно виказувати думки свої, якщо вони можуть поставити життя великого принца під загрозу?

— Смієш, у тому не сумнівайся, — наказав йому тісрок. — Бо приховувати думки буває куди як небезпечніше, аніж виказувати їх відкрито.

— Слухаю та корюся, — прокректав жалюгідний старий. — То знай же, о найрозсудливіший тісроче, що, по-перше, загроза для принца не така вже й велика, як може здатися. Боги обділили дикунів розсудливістю, і поезія їхня, на відміну від нашої, не містить добірних апофегм та корисних максим, а натомість оспівує кохання та війну. З огляду на це, ніщо їм не здасться більш шляхетним та гідним захоплення, ніж така божевільна кампанія, як ця, що… Ой! — На слові «божевільна» принц знов дав візирові добрячого стусана.

— Облиш, о мій сину! — спинив принца тісрок. — А ти, шанований візире, у жодному разі не повинен переривати потоку свого красномовства, хоч би як там принц себе не поводив. Ніщо так не личить поважній та благопристойній особі, як здатність непохитно терпіти дрібні незручності.

— Слухаю і корюся, — схилився візир, вигинаючись так, щоб принц більше не міг черевиком дотягнутися до його заду. — На їхній погляд, ніщо інше не буде більш гідним пробачення, якщо не сказати — поваги, ніж така… е-е-е… ризикована спроба, особливо якщо взяти до уваги, що на неї його підштовхнула саме любов до жінки. Тож, навіть якщо принца спіткає невдача і він потрапить їм до рук, вони в жодному разі його не вб’ють. Більш того, є ймовірність, що хоч він і не захопить королеву, побачивши його нескінченну мужність та непереборну силу його почуттів, вона сама віддасть йому своє серце.

— Добре підмічено, старий балакуне, — гмикнув Рабадаш. — Дуже добре, хоч це й спало на думку такій потворі, як ти.

— Похвала від господаря — то солодка музика для вух моїх, — вимовив Ахошта. — До того ж, о тісроче, чиє правління повинно бути і буде вічним, мені здається, що боги усіляко сприятимуть тому, аби Анвард схилився перед принцом. А якщо так — то ми схопимо Нарнію за саме горло.

Він замовк, і запала така довга та непорушна тиша, що дівчата ледве наважувалися дихати. Зрештою, тісрок знов заговорив:

— Іди, сину мій, — згодився він. — І роби так, як сам сказав. Але не чекай від мене ані допомоги, ані підтримки. Я не помщуся за тебе, якщо тебе вб’ють, і не кинуся визволяти, якщо ув’язнять. А якщо, пощастить тобі чи ні, ти проллєш більше нарнійської шляхетної крові, аніж зажадають обставини, і це призведе до війни, то навіки відвернеш ти цим мою прихильність і брат твій посяде твоє місце в Остраханстві. А тепер — іди. Будь спритним, скритним та удачливим! Хай буде у твоєму мечі та списі сила Таша Непереборного та Нездоланного!

— Слухаю і корюся! — зі сльозами на очах промовив Рабадаш, затримався на мить, щоб, ставши на коліна, поцілувати батькові руку, і квапливо вийшов із кімнати.

Тісрок та візир, на велике розчарування Аравіс, яку вже судома звела, не зрушили з місця.

— О візире, — звернувся до старигана тісрок, — чи певен ти, що жодна жива душа не знає про нараду, яку втрьох провели ми сьогодні вночі?

— О мій володарю, — відповів йому Ахошта, — неможливо, аби хтось про неї прознав. Саме з цієї причини я запропонував, а ви, кому ніколи не зраджує мудрість, погодилися, що зустрітися ми повинні саме в старому палаці, де подібні зустрічі ніколи не проводяться і жоден із господарів не з’являється.

— Добре, — кивнув тісрок. — Якби хтось і знав, я особисто простежив би, щоб він не прожив зайвої години. Ти теж, о обачливий візире, маєш забути про нашу зустріч. Я стираю зі свого серця, а також і з твого, усе, що відомо нам про наміри принца. Він вирушив у дорогу без мого відома чи благословення, і я й гадки не маю куди, і женуть його несамовитість та нерозсудливість, і непокірна вдача, властива юності. Не буде такої людини, яку більше б здивувала новина про захоплення Анварду, аніж тебе зі мною.

— Слухаю і корюся, — відповів Ахошта.

— І саме тому ніколи, навіть у найпотаємніших твоїх думках, тобі не здасться, що я — бездушний батько, який щойно відправив свого первістка на вірну смерть; навіть коли тебе це скоріше тішить, аніж навпаки, бо принц тобі — мов кістка в горлі. Бо не сховаються від мене ані думки твої, ані задуми.

— О тісроче, великий та непогрішний, — візир схилився ще нижче. — На відміну від вас, не потрібні мені ані принц, ані власне життя, ані хліб, ані вода, ані сонячне світло, бо для мене все це — лише ви.

— Твої почуття до мене такі високі, так само, як і праведні, зрозумілі мені, як нікому іншому, тому що я повністю їх поділяю. Для мене теж усе, що ти сказав, і ламаного півмісяця не варте порівняно з міццю та славою мого трону. Якщо принцові сприяють боги, то він захопить Древляндію, яку ми з радістю приєднаємо до наших земель, так само, як і Нарнію, хоча і трохи згодом. Якщо ж його спіткає невдача, то мені доведеться згадати, що в мене є ще вісімнадцять синів, яким не соромно передати