Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Першим вийшовши з карети, капітан зауважив неподалік розставлені рядами протибуряні фургони. Прилеглу територію відгороджували натягнуті між стовпами мотузки — на позір щоб туди не пролазили без квитка — хоча гевали з дубцями, які валандалися коло стовпів, мали справлятися ліпше.

— Дякую за поїздку, Дотепнику, — промовив Каладін, обертаючись. — І ще раз вибачте за флейту, яку ви…

Але замість Дотепника на козлах сидів незнайомець — молодий, у коричневих штанях, білій сорочці й шапчині на голові, яку той збентежено зняв.

— Звиняйте, пане, — озвався чоловік із якимось акцентом, котрий Каладін не зумів розпізнати. — Мині добре заплотили й розтолкували, де саме стоять, шоб поміняцця місцями з фурманом.

— Що там таке? — спитав княжич, виходячи з карети й підводячи очі. — А-а. Мостонавідничку, з Дотепником таке буває.

— «Таке»?

— Він полюбляє загадкові зникнення, — пояснив Адолін.

— Паночку, тут нима великої загадошності, — пояснив хлопчина, обертаючись і тицяючи пальцем. — Я мав чекать на нього он тамечки, нидалечко, — де корети перед поворотом приторможують — а тоді підвезти вас сюди-го. Я нипомітно зацибнув на козли — а він захихикав, як мале дитя, і втік.

— Дотепник просто любить дивувати, — промовив Адолін, допомагаючи Шаллан вийти з карети. — Не зважай на нього.

Новий кучер зіщулився — на позір збентежено. Капітан його не впізнавав: у штаті Адолінової челяді такого не було. «Доведеться мені повертатися на козлах, щоб наглянути за ним».

Шаллан із нареченим рушили до звіринця, а охоронець, прихопивши із задка карети свого списа, кинувся їм навздогін і зрештою прилаштувався за кілька кроків від них. Слухаючи їхній сміх, йому хотілося зацідити обом по пиці.

— Нічого собі, — пролунав голос Сил. — Каладіне, ти маєш приборкувати бурі, а не метати з очей громи і блискавки.

Той підвів очі. Спрен підлетіла й затанцювала в повітрі осяйною стрічкою. Каладін закинув списа на плече й рушив далі.

— Що таке? — спитала Сил, застигнувши в повітрі просто перед ним.

Хай куди він крутив головою, спрен автоматично ковзала в той бік, наче сиділа на незримому карнизі. Її дівоча суконька тріпотіла, перетворюючись нижче колін на імлу.

— Нічого, — тихенько відказав Каладін. — Просто мені набридло слухати цю парочку.

Сил озирнулася через плече на княжича з нареченою. Адолін купив квитки й, показавши великим пальцем за спину, пояснив, що платить за трьох. Набундючений азіш у чудернацькому візерунчастому капелюсі й довгому сюртуку хитромудрого крою замахав рукою в бік кліток, пояснюючи, які тварини в якому ряду.

— Адолін і Шаллан здаються щасливими, — заперечила Сил. — Хіба це погано?

— Добре, якщо тільки мені не доводиться слухати їхнє сюсюкання, — відповів Каладін.

Сил наморщила носика.

— Річ не в них, а в тобі — у твоєму кислому настрої. Я його аж на смак відчуваю.

— На смак? — перепитав він. — Сил, ти не їси. Сумнівно, щоб ти мала відчуття смаку.

— Це фігура мови. А ще в мене багата уява. І ти таки кислий. І припини сперечатися, бо я маю рацію.

Вона спурхнула й закрутилася коло Шаллан з Адоліном, які саме оглядали першу клітку.

«Буреклята спрен! — подумав Каладін, підходячи до парочки. — Щось їй пояснювати — це, гадаю, все одно що… як то кажуть… проти вітру…»

На вигляд протибуряний фургон дуже нагадував ту клітку для рабів, у якій його привезли на Розколоті рівнини — от тільки до тварини всередині начебто ставилися куди ліпше, ніж до невільників. Вона сиділа на камені, а внутрішність клітки була обмазана крємом — певне, для того, щоб нагадувати печеру. Сама істота була просто грудочкою плоті з двома банькатими очима й чотирма довгими щупальцями.

Шаллан охнула й витріщилася на тварину. Враження було таке, неначе їй подарували купу коштовностей, хоча натомість ішлося всього-на-всього про слизький клубок незрозуміло чого — такий міг би пристати до підошви Каладінового чобота.

— Це найпотворніша істота з усіх, яких мені випало бачити, — зронив Адолін. — Схоже на вміст клямкуна — тільки без панцира.

— Це сарпентин, — промовила Шаллан.

— Бідолашний, — поспівчував Адолін. — Це його мамця так назвала?

Дівчина ляснула княжича по плечі.

— Сарпентини — це назва родини.

— А-а, то без мамці не обійшлося.

— Родини тваринного царства, дурнику. На заході, де бурі слабші, їх водиться більше. Я бачила всього кілька екземплярів. У нас у Я-Кеведі вони маленькі — куди їм до цього. Я навіть не знаю, що це за вид.

Повагавшись, вона просунула пальці крізь ґрати і схопила одну зі щупальцеподібних кінцівок.

Тварина негайно сахнулася й, роздувшись, щоб здаватися більшою, загрозливо звела над головою два інші відростки. Княжич скрикнув і відтягнув наречену.

— Азіш просив не чіпати їх! — сказав Адолін. — А що, як ця тварина — отруйна?!

Але Шаллан, не звертаючи на нього уваги, длубалася в портфелі, вивуджуючи записник.

— Теплий на дотик, — бурмотіла дівчина до себе. — Справжній представник теплокровних. Яка дивовижа! Я маю замалювати його. — Вона скосила очі на табличку, яка висіла на клітці. — Ет, дурниці!

— Що там написано? — спитав Холін.

— «Демонічний камінь, спійманий у Марабетії. Місцеві стверджують, що в ньому відродився мстивий дух убитої дитини». І ні найменшої згадки про вид! Хіба це по-науковому?

— Шаллан, це звіринець, — відказав, хихикнувши, княжич, — який приїхав у таку далечінь, щоб розважати солдатів із маркітантами.

Відвідувачів справді не бракувало. Доки дівчина малювала, Каладін пильно стежив за перехожими, щоб ті не підходили надто близько, й перебачив усіх — від посудомийок і десятників до офіцерів та навіть кількох високопоставлених світлооких. Одну таку пані, яка майже не дивилася на клітки, пронесли повз капітана в паланкіні. Який контраст із жадібними замальовками Шаллан і добродушними жартами Адоліна!

Каладін був несправедливий до цієї парочки. Вона, може, й не помічала капітана, але відвертого знущання той не зазнавав. Щасливі та приємні молоді люди. То чому ж вони так його дратували?

Зрештою Адолін і Шаллан перейшли до наступної клітки, де сиділи небесні мурени й стояла велика балія з водою, куди ті могли пірнати. На позір їм було не так добре, як «демонічному каменю»: клітка була тіснувата, і тварини нечасто злітали в повітря. Не надто цікаве видовище.

Наступною стояла клітка з істотою, що скидалася на маленького чала, але з більшими клішнями. Шаллан захотіла зобразити і її, тож Каладін мимоволі затримався коло клітки, придивляючись до людей, які проходили повз, і слухаючи Адолінові потуги жартувати, щоб розважити наречену. Виходило не бозна-як, але дівчина усе одно сміялася.

— Бідолашка, — промовила Сил, опускаючись на дно клітки й роздивляючись її крабоподібного мешканця. — Ну що в нього за життя?

— Спокійне. — Каладін знизав плечима. — Йому принаймні не треба боятися хижаків. І він завжди ситий. Сумніваюся, що карликовий чал може хотіти більшого.

— Он як? — запитала Сил. — А ти хотів би опинитися на його місці?

— Звісно, що ні. Я солдат, а не чал, нехай і маленький.

Вони рушили далі, переходячи від клітки до клітки. Деяких тварин Шаллан