Читати книгу - "Шантарам"

— Так, дехто поїде верхи, а інші підуть пішки,— відповів Ахмед. Він поставив ліву ногу в стремено і легко сів на коня.— Будемо мінятися. З нами десять кіз, їх будуть гнати пастухи. Декотрих бійців ми втратимо дорогою. Коні — безцінний дар для тих людей Хадера, що під Кандагаром, хоча там радше згодилися б верблюди. Але у вузьких ущелинах найкраще їздити на віслюках. Та все ж коні — тварини особливо високого статусу. Гадаю, це Хадер звелів, щоб були коні, бо дуже важливо, як ми виглядатимемо в очах людей з диких кланів, які, можливо, захочуть убити нас і забрати нашу зброю і медикаменти. Коні піднімуть наш престиж і стануть пречудовим подарунком для людей Хадер Хана. Він планує віддати коней, коли ми повертатимемося назад з Кандагара. Отже частину шляху до Кандагара ми проїдемо верхи, а назад доведеться пройти пішки!

— Я не помилився — ти сказав, що ми втратимо частину людей? — запитав я спантеличено.

— Так! — засміявся він.— Дехто покине нас і повернеться в своє село. Але може статися і так, що хтось помре під час цієї подорожі. Але ми залишимося живі — ти і я, іншалла. У нас добрі коні — тож початок вдалий!

Ахмед уміло розвернув коня і під’їхав легким галопом до гурту вершників, що з’юрмилися навколо Хадербгая метрів за п’ятдесят від нас. Я поглянув на Назіра. Він кивнув мені, запрошуючи осідлати коня і підбадьорюючи мене легкою гримасою та бурмотінням молитви. Обоє ми чекали, що кінь мене скине. Назір навіть примружився, з огидою передчуваючи моє падіння. Поставивши ліву ногу в стремено, я відштовхнувся правою і стрибнув. У сідло я опустився важче, ніж розраховував, але кінь добре прийняв вершника і двічі нахилив голову, показуючи, що готовий рухатися. Назір розплющив одне око і виявив, що я цілком зручно влаштувався на новому коні. Він був такий щасливий, що аж засяяв од гордощів і всміхнувся мені, що бувало нечасто. Я смикнув за повіддя, Щоб повернути голову коня, і буцнув його каблуками. Реакція коня була спокійною, рухи — красивими, витонченими, гордовито-елегантними. Миттєво перейшовши на граційний легкий клус, він помчав до Хадербгая і його бійців.

Назір їхав разом з нами, трохи ззаду і ліворуч від мого коня. Я кинув погляд через плече: його очі були широко розплющені, виглядав він так само спантеличеним, як, напевно, і я. Кінь, утім, надавав мені цілком пристойному вигляду. «Все буде добре»,— шепотів я, і слова ці в моїй свідомості продиралися крізь густий туман марної надії, і я розумів що промовляю їх як заклинання. «Гордість буває перед упадком»,— так можна коротко передати сенс вислову з книги Приповістей Соломонових, 16:18.— «Перед загибіллю гордість буває, а перед упадком бундючність»[148]. Якщо він справді таке сказав, то це означає, що Соломон краще від мене знався на конях. Під’їхавши до Хадера, я осадив коня з таким виглядом, немов і справді розумів, що роблю в сідлі,— якщо мені судилося бодай колись це зрозуміти.

Хадер на пушту, урду і фарсі віддавав поточні розпорядження. Я перегнувся через сідло і запитав Ахмеда Заде:

— Де ущелина? Я не бачу її.

— Яка ущелина? — запитав він пошепки.

— Гірський прохід.

— Ти маєш на увазі Чаманську ущелину? — Ахмед був спантеличений моїм запитанням.— Вона за тридцять кілометрів од нас, лишилася вже позаду.

— Ні, мене цікавить, як ми потрапимо до Афганістану через ці гори? — запитав я, киваючи головою на прямовисні кам’яні кручі, що височіли за кілометр від нас, упираючись вершинами у нічне небо.

— Ми не підемо через гори,— відповів Ахмед, смикаючи повіддям,— ми підемо над ними.

— Над... ними?..

— Оиi[149].

— Сьогодні увечері?

— Оиі.

— У темряві?

— Оиі,— серйозно повторив він.— Жодних проблем. Хабіб, fou[150], цей божевільний, знає дорогу. Він проведе нас.

— Добре, що ти мені це сказав. Мушу зізнатися, я дуже хвилювався, та зараз почуваюся впевненіше.

Його білі зуби блиснули в усмішці, а потім Халед подав сигнал, і ми рушили, поволі шикуючись в колону, що розтягнулася на добру сотню метрів. Десять душ ішло пішки, двадцять — їхали верхи, п’ятнадцять коней везли вантаж, а за ними йшло стадо з десяти кіз. Мене страшенно засмутило те, що Назір опинився в числі піших-пішаниць. Було щось безглузде, неприродне в тому, що такий чудовий вершник йде пішки, а я їду на коні. Я дивився, як він простує попереду мене, ритмічно переставляючи свої товсті кривуваті ноги, і присягнувся, що на першому ж привалі спробую переконати його помінятися зі мною місцями і сісти на коня. Мені таки вдалося це зробити, але Назір сів у сідло неохоче. Супився і сердито поглядав на мене. Його гумор покращав аж тоді, коли ми знову помінялися місцями, і він знову став дивитися на мене знизу вгору, прямуючи кам’янистою стежиною.

Звісно ж, у горах конем не їдеш — його пхаєш і тягнеш, а часом навіть переносиш через гребінь гори. У міру наближення до підніжжя прямовисних скель, з яких складався Чаманський хребет,— він відокремлював Афганістан від Пакистану,— ставало ясно, що в тих скелях є прогалини, проходи і стежки, які йдуть по горах. Те, що здавалося гладенькими стінами з голого каменю, зблизька виявлялося хвилястими улоговинами і ярусними міжгір’ями. Уздовж гірських схилів йшли кам’янисті виступи, видніла вкрита вапняною корою безплідна земля. Місцями ці виступи були такі широкі та пласкі, що здавалося, ніби це збудовані людьми шляхи. В інших місцях вони були нерівні й вузькі, тож кожен крок необхідно було робити украй обережно, з трепетом і побоюванням. І все воно відбувалося у цілковитій темряві: люди спотикалися, ковзали, тягнули і штовхали коней.

Наш гурт був невеликий, якщо згадати ті різношерсті велелюдні каравани, які простували колись уздовж Шовкового шляху, що сполучав Туреччину з Китаєм та Індією, але зараз, під час війни, наш гурт був вельми помітним. Ми повсякчас боялися, що нас побачать з повітря. Хадербгай встановив затемнення: ніяких цигарок, ліхтарів чи ламп у дорозі. Першої ночі нам світив молодий місяць, та часом стежка заводила нас у такі ущелини, що там навіть руки своєї не можна було розгледіти, так було темно. Наша колона поволі простувала краєм кам’яної кручі: люди, коні, кози тулилися до каміння, налітаючи одне на одного.

І раптом я почув низьке тужливе завивання, що стрімко наростало.