Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

Того вечора образ леді Макбет, яку вона грала у цьому сезоні, несподівано набув оригінальної гостроти й жорстокості, непритаманних попереднім інтерпретаціям. Опісля вона погано спала, а наступного ранку отримала від матері листа, який її стривожив.

Матуся писала не часто, певно, то тривала розлука вплинула на них обох, а ті листи, які вона спромагалася написати, виходили якимись млявими. Цей же був іншим, у ньому відчувалося глухе старече бубоніння, підступна змореність і нудьга, які, мов вершечки айсберга, вистромили кілька характерних слів над поверхнею беззмістовності. Джастині цей лист не сподобався. Постаріла. Мама постаріла!

Що ж відбувалося на Дрогеді? Чи не намагалася мама приховати якусь серйозну біду? Може, бабуня захворіла? Вона вже три роки їх не бачила, а за три роки з ними могло трапитися все, що завгодно, навіть якщо з Джастиною О’Ніл за цей час не трапилося нічого. Те, що її власне життя перебувало в застої, не давало їй підстав вважати, що життя решти людей було таким самим, як і у неї.

Того вечора Джастина була у «відпустці»; їй залишалася всього одна вистава «Макбет». Денні години тягнулися нестерпно нудно, навіть думка про майбутню вечерю з Рейном не давала очікуваного задоволення від передчуття цієї події. їхня дружба була безглуздою, марною, статичною, казала вона собі, вбираючись у вечірнє плаття — у те помаранчеве, яке він терпіти не міг. Старий консервативний буркотун! Якщо вона йому не сподобається у такому вигляді, то й Бог із ним, нехай терпить. Розправляючи рюші низького декольте на скромних грудях, вона спіймала у дзеркалі свій погляд і саркастично розсміялася. Подумаєш, буря в склянці води! Вона поводилася, як жінка того типу, яким він найбільше гидував. Все пояснювалося надзвичайно просто; вона видихалася і потребувала відпочинку. Слава Богу, що зіграти леді Макбет лишилося тільки один раз. Але що ж трапилося з матусею?

Останнім часом Рейн проводив дедалі більше часу в Лондоні, і Джастина захоплювалася тією легкістю, з якою він пересувався між Бонном та Англією. Звісно, що йому став у великій пригоді приватний літак, утім, такі подорожі були, вочевидь, досить виснажливими.

— А чому ти так часто приїздиш до мене? — спитала вона Райнера ні з того ні з сього. — Звісно, для кожного репортера з відділу пліток це визначна подія, але, мушу сказати, мені інколи здається, що ти використовуєш мене як привід для приїзду до Лондона.

— Так, це правда, інколи я використовую тебе як привід, — спокійно зізнався він. — Взагалі-то, я часто тобою прикриваюся. Але це зовсім неважко, бо мені подобається бути з тобою. — Він зупинив на ній задумливий погляд своїх темних очей.

— Ти сьогодні якась дуже тиха, Herzchen. Тебе щось непокоїть?

— Та ні, нічого. — Джастина поколупалася ложечкою в десерті й відсунула його убік, так і не доївши. — Окрім однієї дурнички. Ми з мамою не листуємося щотижня, як раніше — ми з нею бачилися так давно, що вже не лишилося, що казати одна одній, — але сьогодні від неї прийшов такий дивний лист. Зовсім нетиповий.

Його серце занило; Меґі й справді не поспішала обдумати його пропозицію, але інстинкт підказав йому, що вона нарешті почала діяти. І до того ж не на його користь. Меґі розпочала свою гру, щоб повернути Джастину до Дрогеди і таким чином продовжити династію.

Він потягнувся через стіл і взяв Джастину за руку; попри оце жахливе плаття, вона з віком тільки гарнішає. Тоненькі зморшки надавали її обличчю дівчинки-шибайголови такої необхідної їй солідності, а також підкреслювали силу характеру, якого особі, що за цим лицем крилася, ніколи не бракувало. Але ж наскільки глибоко поширювалася оця зовнішня зрілість? Ось у чому полягала сутність проблеми з Джастиною, наявність якої вона категорично відмовлялася визнавати.

— Серденько, твоїй матері самотньо, — пояснив він, спалюючи за собою мости.

Якщо їй хотілося саме цього, то яке він має право вважати, що сам мислить правильно, а вона — хибно? Джастина — її донька, і вона, безперечно, знає свою матір набагато краще, аніж він.

— Так, можливо, — мовила Джастина, насупивши брови, — але я не можу позбутися відчуття, що тут щось іще. Ну, я хочу сказати, що вона, напевне, багато років почувалася самотньою, але з якого дива вона викинула оцього несподіваного коника, чи як це назвати? Я не можу вловити і збагнути, що це, Рейне, і саме це мене найбільше непокоїть.

— Ти, мабуть, постійно забуваєш про одне: вона старіє. Тому цілком можливо, що на неї тиснуть певні обставини та факти, з якими їй раніше було набагато легше впоратися. — Раптом у його очах з’явився відсторонений вираз, наче його інтелект всю свою силу зосередив на чомусь, що суперечило щойно сказаному. — Джастино, три роки тому твоя мати втратила єдиного сина. Ти гадаєш, що з часом біль вщухає? На мою думку, він лише посилюється, стає нестерпнішим. Його немає, він пішов у небуття, і, можливо, в неї виникає відчуття, що тебе теж немає. Зрештою, ти ж навіть у гості до неї не їздила!

Джастина заплющила очі.

— Я поїду, Рейне, поїду! Обіцяю, що невдовзі поїду! Ти маєш рацію, як завжди. Я ніколи не думала, що скучатиму за Дрогедою, але останнім часом у мене з’являється до неї досить сильна прихильність і навіть любов. Наче я й справді її частина.

Раптом Райнер поглянув на годинник і сумно всміхнувся.

— Боюся, що сьогодні — один із тих випадків, коли я використав тебе, Herzchen. Мені страшенно незручно просити тебе самій добратися додому, але менш ніж за годину я маю зустрітися з декотрими вкрай впливовими панами у вкрай секретному місці, до якого я маю прибути у власному авто, керованому німцем, який пройшов потрійну перевірку в службі безпеки.

— Лицарі плаща й кинджала! — пожартувала Джастина, приховуючи образу. — Он звідкіля оці несподівано замовлені таксі! Мені ввіряють водія таксі, але не довіряють таємниць майбутнього Спільного ринку, еге ж? Що ж, я покажу тобі, що мене не цікавить ані таксі, ані твій водій, тричі перевірений службою безпеки: я поїду додому в метро. Іще досить рано. — Його долоні