Читати книгу - "Іліада. Одіссея"

Щоглу високу й вітрила на тім кораблі закріпили,

Потім загнали овець і самі позаходили врешті

5] З смутком на серці тяжким, гіркі проливаючи сльози.

А пишнокоса Кіркея, страшна ясномовна богиня,

Чорному вслід кораблеві товариша доброго людям -

Вітер попутний - послала, що груди вітрил надував нам.

Снасті тим часом усі спорядивши, на свій корабель ми

10] Сіли, - вітер лише та стерничий його спрямували.

Повні були цілий день ним вітрила в плавбі мореходній.

Сонце тим часом зайшло, і тінями вкрились дороги.

Врешті дістались ми течій глибоких ріки Океану.

Там розташовані місто й країна людей кімерійських,

15] Хмарами й млою вповиті. Ніколи промінням ласкавим

Не осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне,

Чи від землі воно йде у зоряні неба глибини,

Чи повертається знов до землі з неосяжного неба, -

Ніч лиховісна там вічно нещасних людей окриває.

20] Там корабель свій, прибувши, причалили ми, позганяли

Вівці й уздовж течії Океану-ріки посувались,

Поки до місця дійшли, про яке говорила Кіркея.

Вдвох Перімед з Еврілохом тримали призначені в жертву

Вівці, а я, із піхов свій вийнявши меч гостролезий,

25] Викопав яму в лікоть один і завдовжки, й завширшки,

Потім над нею вчинив я померлим усім узливання

Медом раніш з молоком, солодким вином після того,

Потім водою і ячною врешті посипав мукою.

Вмерлих безсилі благаючи голови, дав обіцянку,

30] Що, повернувшись в Ітаку, їм ялівку з стада найкращу

В жертву спалю я, дарунків добірних в огонь наскладавши,

В жертву ж Тіресію-старцеві дам я окремо овечку

Чорну усю, щонайкращу отари моєї оздобу.

Склавши обітницю і молитвами громаду померлих

м Ушанувавши, шкури з жертовних овець поздирав я,

Чорна в яму їх кров полилася, і з пітьми Еребу

Душі померлих зібрались - усі, що життя позбулися, -

І юнаки, і жінки, і старі, що багато зазнали,

Ніжні дівчата із болем у серці, вперше відчутим,

40] Безліч полеглих у битвах мужів, поранених тяжко

Зброєю мідною, воїв у панцерах, кров'ю залитих, -

Безліч померлих на кров звідусіль ізліталось до ями

З криком жахливим, - блідий усього охопив мене острах.

Товаришів своїх скликав усіх я тоді й наказав їм

45] Вівці, що, міддю убиті нещадною, долі лежали,

Геть облупити, й спалити, і щиро богам помолитись - .

Грізному в силі могутній Аїду й страшній Персефоні.

Сам же я, швидко із піхов свій вийнявши меч гостролезий,

Сів і нікому з безсилих мерців наближатись до крові

50] Не дозволяв, поки все у Тіресія встиг розпитати.

Перша до нас підійшла товариша тінь, Ельпенора,

Бо поховання не мав ще в землі він широкодорожній.

Без похорону-бо ми й неоплаканим в домі Кіркеї

Тіло його залишили, - була у нас інша турбота.

55] Глянув на нього і, жалем охоплений, плакав я гірко

Й, так промовляючи, з словом до нього звернувся крилатим:

«Як, Ельпеноре, зійшов ти у темряву цю безпросвітну?

Пішки раніш ти прибув, ніж на чорному я кораблеві».

Так говорив я йому, і з риданням мені відповів він:

«О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!

Надмір вина мене й воля богівська лиха загубили.

Спавши на домі Кіркеї, забув я, що сходити треба

Вниз обережно по східцях великих за домом іззаду,

Прямо подався і з даху упав; ударившись карком,

65] Весь я хребет поламав, і душа відійшла до Аїда.

Нині ж благаю ім'ям твоїх близьких, що тут їх немає, -

Батька, що виховав змалку тебе, і дружини твоєї,

Й сина твого Телемаха, що дома один залишився, -

Знаю-бо я, що, звідси від'їхавши, з дому Аїда,

70] Ти корабель свій міцний на острів Еею спрямуєш.

Там, володарю, благаю тебе, спогадай і про мене,

Не залишай мене там неоплаканим, без поховання.

Як від'їжджатимеш звідти, щоб гніву богів не накликать,

Тіло моє ви спаліть, а разом із ним мою зброю,

75. Пагорб могильний насипте на березі сивого моря,

Щоб про бездольного мужа майбутнім віщав поколінням.

Виконай все це й весло на моїй устроми домовині,

Що за життя із своїми супутцями я веслував ним».

Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:

80] «Все це, нещасний, тобі я зроблю, і усе це вчиню я!»

Перемовляючись так між собою словами сумними,

Ми біля ями сиділи: з мечем я по цей бік над кров'ю,

Привид - по той бік, і довго ще так ми із ним розмовляли.

Потім до мене підходить померлої матері привид,

85] Дух Антіклеї, дочки Автоліка, відважного серцем, -

їхавши в Трою священну, її залишив я живою.

Глянув на неї я й, жалем охоплений, гірко заплакав.

Та хоч із смутком тяжким, наблизитись першій до крові

їй не дозволив, аж поки в Тіресія все розпитав я.

90] От і душа фіванця Тіресія врешті з'явилась

З берлом в руках золотим, упізнала мене і сказала:

«О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!

Нащо, бездольний, покинув ти сонячне світло й приходиш,

Щоб на безрадісний край і на мертвих отут подивитись?

95] Та відступися від ями і меч одверни гостролезий,

Дай мені крові напитись, і слово скажу я нехибне».

Так він сказав, і в піхви я вклав, відступаючи, меч свій

Срібноцвяхований. Він же, напившися чорної крові,

З словом таким звернувся до мене, віщун неомильний:

100] «Прагнеш, ясний Одіссею, солодкого ти повороту.

Вчинить нелегким тобі його бог. Не забув-бо, як видно,

Гнівний землі потрясатель, що ти осліпив йому сина

Любого й досі у серці злобою до тебе палає.

Все ж, хоч багато ще лиха зазнавши, додому вернетесь.

105] Тільки б своє ти й супутників серце здолав гамувати,

Як на доладнім судні, з темно-синьої хлані умкнувши,

Передусім ви на острів Трінакію всі припливете,

Знайдете ви там на паші