Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

Завтра вона довідається, хто я. Сенсація. Вона сміятиметься, а вже через рік стиратиме щіткою сліди вапна з моїх штанів, стиратиме й тоді, як мені мине сорок, п'ятдесят, шістдесят, ми разом постаріємо, і вона стане чарівною літньою дамою. Я остаточно вирішив це тридцятого вересня тисяча дев'ятсот сьомого року, десь о пів на четверту.

— Так, Леоноро, розрахуйтеся, будь ласка, за мене, гроші он у тій скриньці, й дайте дівчині дві марки на чай, так, дві марки, вона принесла светр і спідницю від Герміни Горушки для моєї онуки Рут, сьогодні вона має повернутися до міста. Зелений колір личить їй. Шкода, що молоді дівчата не носять уже капелюшків, я завжди любив їх купувати. Таксі замовлене? Дякую, Леоноро. Ви ще не кінчаєте? Як хочете. Звичайно, вам трохи й цікаво, правда? Нема чого червоніти. Так, я залюбки вип'ю ще одну чашечку кави. Мені треба було б дізнатися, коли кінчаються канікули. Але ж Рут уже приїхала? Мій син вам нічого не казав? Думаю, він же не забув, що я запросив його на свій день народження? Я звелів, щоб портьє внизу, приймаючи телеграми, подарунки й візитні картки, давав кожному посланцеві дві марки на чай і казав, що я поїхав з міста. Виберіть собі найкращий букет або й два, якщо хочете, і візьміть додому, а якщо це вам приємно, то лишайтесь тут до самого вечора.

Чашка, в яку Леонора знов налила кави, вже не бряжчала, мабуть, унизу перестали друкувати на білому папері щось повчальне або передвиборчі плакати, але картина в рамі не змінилася: навпроти, на даху будинку Кільбів, було порожньо, біля альтанки опустила листя красоля, далі було видно лінію дахів, ще далі гори, а над ними осяйне небо. У цій рамі я бачив колись свою дружину, потім своїх дітей, тестів, коли часом підіймався до майстерні, щоб заглянути в креслення через плече молодих архітекторів, своїх помічників, перевірити обрахунки, визначити терміни. Я так само збайдужів до роботи, як і до слова «мистецтво», інші могли її виконати не гірше за мене, я добре платив їм і ніколи не міг зрозуміти тих фанатиків, що віддавали себе в жертву слову «мистецтво». Я допомагав їм, підсміювався з них, давав їм роботу, але не розумів їх, не міг збагнути їхнього запалу. Я осяг тільки те, що зветься ремеслом, хоч мене вважали митцем, захоплювалися мною як митцем, бо хіба вілла, яку я побудував для Гральдуке, не була по-справжньому смілива, сучасна? Так, була, навіть мої колеги-митці захоплювались нею, хвалили її, але я, хоч спроектував і побудував її, ніколи не знав, що таке мистецтво. Вони надавали надто великої ваги цьому слову, може, тому, що так багато знали про нього, але самі будували страхітливі коробки, про які мені вже тоді було відомо, що за десять років на них гидко буде глянути. Зате я міг часом закотити рукави, стати до цього креслярського столу і спроектувати, скажімо, адміністративний будинок фірми «Найнеобхідніші побутові послуги», і так спроектувати, що ті дурні, які вважали мене за жадібного до грошей і до успіху сільського йолопа, тільки очі вилуплювали. Мені ще й тепер не соромно за ту халабуду, яку я побудував сорок шість років тому. Що це — мистецтво? Про мене, сам я ніколи не знав, що таке мистецтво, може, й творив його, не усвідомлюючи того. Я ніколи не надавав ваги цьому слову й ніколи не розумів, чому ті три корифеї такі люті на мене. Боже мій, невже не можна дозволити собі невеличкий жарт, чого в тих Голіафів нема ні крихти гумору? Вони вірили в мистецтво, а я не вірив. Вони вважали, що їх принизив якийсь приблуда, але ж кожен був колись приблудою, хіба ні? Я собі сміявся, бо поставив їх у таке становище, що навіть моя поразка була б перемогою, а вже перемога — справжнім тріумфом.

Коли ми підіймалися сходами до музею, я майже співчував їм і насилу надавав своїй ході урочистого ритму, до якого вже звикли ті ображені. Такою ходою підіймаються сходами собору в почті королів і єпископів, а ще так ідуть відкривати пам'ятник, зі стриманим хвилюванням, не надто повільно й не надто швидко, знаючи, що таке гідність. А я цього не знав, я залюбки вибіг би нагору кам'яними сходами, як молодий пес, повз статуї римських легіонерів зі зламаними мечами, списами або з в'язками прутиків у руках, наче зі смолоскипами, повз бюсти цезарів і копії дитячих гробниць на другий поверх, де між залою нідерландців і залою назарейців[16] містилася зала засідань. Всі були поважні, як радники в магістраті, здавалося, що зараз десь на задньому плані загупають барабани. З таким виглядом підіймаються на східці вівтаря і ешафота, на поміст, де їм мають повісити орден на шию або виголосити смертний вирок, а ще з таким виглядом актори на аматорській сцені зображають урочисті церемонії, але Бремокель, Грумпетер і Волерзайн, що йшли поряд зі мною, були не аматори, а професіонали.

Музейні охоронці в парадній формі збентежено стояли перед Рембрандтом, Ван Дейком і Овербеком. Далі, біля мармурового поруччя перед залою засідань, я помітив у сутінку Мезера, що тримав напоготові срібну тацю з чарками коньяку, щоб пригостити нас перед тим, як оголосять рішення жюрі. Мезер усміхнувся до мене. Ми ні про що не домовлялися, але ж він міг би дати мені якийсь знак, кивнути або похитати головою, так або ні. Та він не дав ніякого знаку. Бремокель перешіптувався з Волерзайном, Грумпетер завів розмову з Мезером і тицьнув срібну монету в його короткопалі руки, які я ненавидів з дитинства: ми цілий рік разом із ним прислужували священикові під час ранкової служби, і я пам'ятаю, як десь ззаду, перебираючи пацьорки, мурмотіли старі селянки, вперто молячись не в лад зі