Читати книгу - "Трилогія смерті"

Малярі всередині у поті чола зішкрябують стіни, обдирають їх, аби покрити свіжою фарбою, й близько не відаючи, кому належав цей будинок раніше, як і те, хто його насправді населяв. Знадвору, на столикові побіля басейну, простоювало пиво, вичікуючи на Крамлі, Фріца, Генрі й на мене, і заодно горілка, — ану ж увійдемо в азарат.

Запах свіжої фарби невимовно оживляв нас, віщував спасіння, що межувало з навіженством та відлунювало прощенням. Нова фарба, нове життя? Боже, благаю…

— Наскільки далеко її занесе цього разу? — Крамлі пильно дивився на буруни, що виднілися за сотні ярдів од берега.

— Не запитуй мене, — попередив Генрі.

— Вона десь там з тюленями, — мовив я. — А може, навіть ближче. Разом зі своїми друзями, їх там назбиралося багацько. Чуєш?

Тюлені дзявкотіли то гучніше, то слабше, я не міг зронити ні слова, тільки слухав. То були потішні звуки, що зливалися воєдино із запахом свіжої фарби, який доносився зі старого будинку, будинку, котрий от-от зазнає цілковитого оновлення.

— Скажи малярам, щоб, коли фарбуватимуть поштову скриньку, — скомандував Фріц, — залишили місце лише для одного імені, ja?

— Гаразд, — догідливо мовив Генрі. Він похилив голову набік і набурмосився. — Вона плаває надто довго. А якщо не повернеться?

— Було б не так уже й погано, — озвався я. — Їй до вподоби вода у відкритому морі. Після шторму море, здається, набрякає, — слушний час підкорювати хвилі. Ей! Що то за гуркотнеча? Схожий звук чутно перед театральним виходом.

Якраз вчасно, на провулок за будинком Реттіґан з гуркотом в’їхало таксі.

— Господи! — це спам’ятало мене. — Я знаю, хто це!

Двері гепнули. Звідти вийшла жінка, яка, борсаючись у піску, промелькнула між будинком і басейном; її пальці були міцно стиснуті в кулаччя. Вона стала переді мною, розпалена, наче доменна піч, піднявши п’ястуки.

— Тобі є що сказати? — скрикнула Меґґі.

— Вибач? — бовкнув я.

— Вибач!

Вона здійняла руку наді мною, а тоді щосили зацідила в ніс.

— Вріж йому знову, — цькував Крамлі.

— Ще раз на щастя, — підбурив Фріц.

— Що тут відбвуається? — поцікавився Генрі.

— Босота!

— Знаю-знаю!

— Сучий син!

— Ага, — підтакнув я.

Вона стукнула мене вдруге.

Тоді проступила кров. Захлипала підборіддя і залила мої підняті руки. Меґґі відсахнулася.

— О Господи, — скрикнула вона, — що я накоїла?

— Дала прочухана сучому синові, босоті, — відповів Фріц.

— Саме так, — підтвердив Крамлі.

— Не встрягай поки що! — відпалила Меґґі. — Принесіть хтось лейкопластир.

Я поглянув на кров’яні потоки на своїх руках.

— Лейкопластир тут нічим не зарадить.

— Стули пельку, тупоголовий спідничнику!

— Раз-но поплатився, — бовкнув я.

— Ані руш! — зарипенила Меґґі й знову здійняла кулак. Я вистояв, а от вона похитнулася.

— Ні-ні, досить, досить! — зайшлася сльозами Меґґі. — О Господи, наскільки це жахливо!..

— Турляй, я заслуговую, — мовив я.

— Заслуговуєш. Погоджуєшся?

— Аякже, — визнав я.

Меґґі глянула на далекий прибій.

— Де вона? Між хвиль заникалася?

— Десь там.

— Сподіваюся, що вона не вирине звідтіля!

— Я також.

— Що, в дідька, ти мав на увазі?

— І сам не знаю, — відповів я настільки тихо, наскільки лишень міг. — А що, коли вона почувається там, як у своїй тарілці. Може, у неї там є друзі, безмовні друзі, та, ймовірно, їй варто залишитися з ними і ніколи більше не повертатися.

— Нехай навіть не пробує, а то я приб’ю її.

— У такому разі їй краще оминати нас десятою дорогою.

— Захищаєш її? А щоб тобі заціпило!

— Ні, просто кажу, що їй краще ніколи не вертатися. Вона завжди почувалася щасливішою у схожі дні, якраз по грозі, коли хвилі такі, як треба, а на небі ні хмаринки не видно. Я спостеріг це за нею кілька разів. За день вона так і не пригубила чарки, проводила час у воді й завжди вселяла надію, що більше ніколи не повернеться.

— Що на тебе найшло? Яка муха її вкусила?

— Ніхто не знає. Так відбувається постійно. Жодних пояснень. Просто щось трапляється, а тоді ти усвідомлюєш, що усе пішло коту під хвіст.

— Говори далі, може, щось путнє таки скажеш.

— Ні, з мене годі! Чим більше розмов, тим менше суті. Вона запропастилася надовго. А тепер, можливо, знайшлася. Скільки єресі, скільки нісенітниць, навіть не знаю, що додати. Я запевнив її, що коли зайде у море з усіма тими іменами, то, вочевидь, випливе з єдиним. Ох, усі ці запевнення, порожні обіцянки. Дізнаємося, що з того вийшло, коли вийде на берег.

— Замовкни! Ти взагалі знаєш чи ні, що я кохаю тебе, тупа погань?

— Знаю.

— Незважаючи на все те, що ти встругав, я досі тебе кохаю. Боже, помилуй мене! Невже усі жінки мають примиритися з цим?

— Більшість, — сказав я, — більшість. І жодних тобі пояснень. Жодних причин. Страшнюча правда. Собацюра волочиться. Собацюра вертається додому. Собацюра усміхається. Б’єш його. Він прощає тебе, бо йому теж вибачили. А тоді лізе у свою халабуду або живе собі сам. Я не хочу жити наодинці. А ти?

— Ісусе Христе, споможи, я також не хочу. Витри носа.

Я витер. Але кров ще накрапувала.

— Вибач, — скрикнула Меґґі.

— Не проси вибачення. Це останнє, що ти мала б робити. Не варто.

— Зачекай, — сказав Генрі, — послухай.

— Що? — прозвучало в унісон.

— Відчуваєте? — запитав Генрі.

— Що саме, що, хай тобі трясця?

— Здоровенний прибій, найбільша хвиля насувається сюди зараз, — пробурмотав Генрі, — несучи щось із собою.

Удалині задзявкали тюлені.

Ген там величезна хвиля закрутилася догори.

Крамлі, Генрі, Меґґі, Фріц і я затамували дихання.

Хвиля прибилася до берега…

Примітки

1

«Метро-Ґолдвін-Майєр» — одна з найбільших голлівудських кінокомпаній (тут і далі — примітки перекладача).

2

Персонаж роману Германа Мелвілла «Мобі Дік».

3

Мексиканський танець.

4

Що? (ісп.)

5

Так, так! (ісп.)

6

Поширена у Мексиці порода дрібних декоративних собак.

7

Отак! (франц.)

8

Санді, Біллі — відомий бейсболіст, що в 1896 р. став євангельським проповідником. Браун, В. Дж. — політичний діяч; промова, котру виголосив у 1896 р., спричинила його висунення в кандидати на президентських виборах.

9

Мається на увазі новела Томаса Манна «Смерть