Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

— Манівці? Отже, ви не вірите його чудернацькій розповіді про те, що моя сестра жива?

— Ні слову, сер, жоднісінькому слову не вірю. Це все витвір його безталанної уяви.

— О! — Генрі Вудгоуп якийсь час тихенько сидів, немовби намагався вирішити, чого більше йому принесла ця звістка: розчарування чи полегшення. — А ця його кумедна скарга — мовляв, сам Час спинився? Ви щось у цьому розумієте? — запитав він.

Натомість відповів Ласеллз:

— Наші кореспонденти в Італії повідомляють, що от уже кілька тижнів містер Стрейндж оточений Довічною Темрявою. Нам не відомо, викликав він її сам, чи в нього не вийшло якесь закляття. Існує також імовірність, що він завдав кривди котрійсь із Великих Сил, наслідок чого ми й спостерігаємо. Безсумнівно лиш одне: якась дія містера Стрейнджа порушила Природний Порядок Речей.

— Зрозуміло, — проказав Генрі Вудгоуп.

Ласеллз суворо поглянув на нього:

— Саме цього містер Норрелл усе своє життя всіма силами уникає.

— О! — зітхнув Генрі й повернувся до мага: — То що ж мені робити, сер? Варто вирушити до нього, як він просить?

М-р Норрелл пхикнув.

— Гадаю, питання в іншому: як повернути Стрейнджа до Англії, де про нього подбають друзі та негайно розвіють ілюзії, що обсіли його.

— Можливо, якби ви йому погодились написати, сер?..

— О, ні. Боюся, моя скромна здатність впливати на нього вичерпалася ще кілька років тому. Найбільшої шкоди завдала війна в Іспанії. До того, як Стрейндж вирушив на Півострів, він радо перебував поруч зі мною та вчився всьому, чому я міг його навчити. А от уже потім… — М-р Норрелл зітхнув. — Ні, доведеться покладатися лише на вас, містере Вудгоупе. Ви мусите забрати його додому. Проте я маю підозри, що ваш візит у Венецію лише подовжить Стрейнджеве перебування в тім місті — бо ж він переконається, що принаймні одна людина дослуховується до його вигадок. Тому я мушу якнайкатегоричніше закликати вас нікуди не їхати.

— Що ж, сер, маю зізнатися, мені радісно це чути. Я саме так і зроблю. Поверніть, будь ласка, мої листи, і я вас більше не турбуватиму.

— Містере Вудгоупе, — озвався раптом Ласеллз, — не кваптеся так, будьте ласкаві! Нашу розмову ще не завершено. Містер Норрелл від чистого серця й нічого не приховуючи відповів на всі ваші запитання. Настала ваша черга виявити нам таку честь.

Генрі Вудгоуп спантеличено насупився.

— Містер Норрелл майже розвіяв мої хвилювання. Якщо я можу якось послужити містерові Норреллу, то, звісно же, буду радий. Але я не зовсім розумію…

— Певно, я неясно висловився, — знову проказав Ласеллз. — Звичайно же, я мав на увазі, що містер Норрелл потребує вашої допомоги, щоби допомогти містерові Стрейнджу. Ви знаєте ще що-небудь про італійську подорож містера Стрейнджа? Як йому велося до того, як він потрапив у цей прикрий стан? Чи перебував він у доброму гуморі?

— Ні! — обурився Генрі, неначе подумавши, що в питанні затаєно якусь образу. — Смерть моєї сестри завдала йому тяжкого удару! Принаймні спершу. Спочатку він був украй нещасливим. Але в Ґенуї все перемінилося. — Він замовк на хвильку. — Зараз він про це не згадує ні словом, але тоді його листи були сповнені похвал одній юній леді: вона та її рідня складали його товариство у мандрах. Мене аж посіла думка, що він знову надумав одружитися.

— Одружитися вдруге! — вигукнув Ласеллз. — Так скоро після смерті вашої сестри? Леле! Оце так приголомшлива звістка! І така печальна для вас.

Генрі нещасно кивнув.

Після невеликої паузи Ласеллз повів далі:

— Сподіваюся, раніше він не подавав ніяких знаків захоплення товариством інших жінок? Ще за життя місис Стрейндж, я мав на увазі. Це принесло би їй багато горя.

— Ні! Звісно же, ні! — вигукнув Генрі.

— Перепрошую, не хотів вас образити. І тим паче, повірте, я жодним чином не мав наміру виявити неповагу до вашої сестри — якнайприємнішої жінки. Просто ви маєте знати, що такі речі трапляються нерідко. Особливо серед молодих людей з особливим складом розуму.

Ласеллз потягнувся до столу, на якому лежали Стрейнджеві листи до Генрі Вудгоупа. Одним пальцем він їх пересовував, поки не знайшов потрібний.

— У цьому листі, — сказав Ласеллз, іще раз пробігшись по ньому очима, — містер Стрейндж написав: «Джеремі каже, ти не зробив того, про що я просив. Тепер це не має значення, бо це зробив сам Джеремі, і результат саме такий, як я і передбачав».

Ласеллз поклав листа і мило всміхнувся до м-ра Вудгоупа:

— Що просив містер Стрейндж? Чого ви не зробили? Хто такий Джеремі, і про який результат ідеться?

— Містер Стрейндж… містер Стрейндж просив мене ексгумувати тіло сестри. — Генрі потупив погляд. — На це я, звісно, дати згоду не міг. Тому Стрейндж написав своєму слузі на ім’я Джеремі Джонс, дуже зухвалому чолов’язі.

— І Джонс це зробив?

— Так. У Клані в нього є друг, гробар. От удвох вони труну й відкопали. Мені бракує слів, щоб описати свої почуття, коли я дізнався, що та людина накоїла.

— Чудово вас розумію. То що ж вони виявили?

— А що вони ще мали виявити, як не труп моєї сестри? Проте вони вирішили збрехати й переповілити мені сміхотворну байку.

— Яку ще байку?

— Я не стану повторювати челядницьку тарабарщину.

— І безперечно, маєте право. Але містер Норрелл хотів би, щоб ви на якийсь час відклали в сторону свої прекрасні принципи і говорили щиро та відверто. Саме так, як він говорив до вас.

Генрі закусив губу.

— Вони сказали, що в труні лежала чорна дерев’яна колода.

— Тіла не було? — перепитав Ласеллз.

— Тіла не було, — підтвердив Генрі.

Ласеллз і м-р Норрелл перезирнулися. Маг утупився в свої руки, складені на колінах.

— Але до чого тут смерть моєї сестри? — сердито запитав Генрі й розвернувся до м-ра Норрелла: — З ваших слів я зробив висновок, що в смерті моєї сестри немає нічого незвичайного. Ви ж самі сказали — нічого магічного!

— О ні, навпаки! — заявив Ласеллз. — Магія, безперечно, там мала місце. В цьому ніяких сумнівів немає! Питання полягає в іншому: чиїх це рук справа?

— Перепрошую, — промовив Генрі.

— Звичайно же, це не мого розуму справа! — відповів Ласеллз. — Таким матеріям здатен дати раду тільки містер Норрелл.

Генрі спантеличено переводив погляд з одного на іншого.

— Хто зараз зі Стрейнджем? — спитав Ласеллз. — У нього ж повинні бути якісь слуги, мабуть.

— Ні, своїх слуг немає. Я так розумію, йому допомагає прислуга хазяїна його будинку. У Венеції він товаришує з однією англійською сім’єю. Дуже дивна родина,