Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

— Прізвище?

— Ґрейстоуни чи Ґрейфілди. Точно не згадаю.

— І звідки вони родом, ці Ґрейстоуни чи Ґрейфілди?

— Не знаю. Навряд чи Стрейндж мені писав коли-небудь про це. Джентльмен, по-моєму, служив колись корабельним хірургом. А його покійна дружина, по-моєму, була француженка.

Ласеллз кивнув. У кімнаті стало так темно, що Генрі Вудгоуп не міг роздивитися облич.

— Містере Вудгоупе, ви бліді, ви маєте втомлений вигляд, — відмітив м-р Ласеллз. — Може, вам не підходить лондонське повітря?

— Я погано сплю. Відколи я став одержувати ці листи, мені сняться тільки кошмари.

— Інколи в глибині своєї душі людина розуміє такі речі, про які не наважиться говорити пошепки навіть на самоті, — кивнув Ласеллз. — Вам дуже подобається містер Стрейндж, правда ж?

Мабуть, Генрі Вудгоупу можна пробачити його спантеличений вигляд, бо він не мав ані найменшої гадки, про що говорить Ласеллз, але відповів він просто:

— Дякую, містере Норрелле, за всі ваші поради. Безперечно, я вчиню саме так, як ви рекомендуєте. А зараз я хотів би забрати свої листи.

— От якраз щодо цього, — промовив Ласеллз, — містер Норрелл і хотів би вас просити. Чи не міг би він їх позичити на певний час? На його думку, з них багато чого можна дізнатися.

Генрі Вудгоуп неначебто зібрався протестувати, тому Ласеллз ніби з докором додав:

— Він же тільки про містера Стрейнджа й турбується! Це все заради добра містера Стрейнджа!

Ось так листами Генрі Вудгоупа заволоділи м-р Норрелл та Ласеллз.

Коли священник пішов, Ласеллз проказав:

— А тепер слід неодмінно когось відправити до Венеції.

— Ваша правда! — згодився м-р Норрелл. — Я дуже хотів би знати істину в цій справі.

— Можна й так сказати. — Ласеллз коротко й зневажливо пирхнув. — Істину…

М-р Норрелл закліпав, дивлячись на Ласеллза, але той не пояснив, що цим хотів сказати.

— Не знаю, кого би послати, — розмірковував м-р Норрелл. — Італія — це дуже далеко. Здається, подорож займає майже два тижні. Так довго без Чилдермасса мені не обійтися.

— Хм-м, — відповів Ласеллз. — Мені не обов’язково йшлося саме про Чилдермасса. Я би навіть сказав, є кілька причин не відправляти його туди. Ви самі неодноразово підозрювали Чилдермасса в прострейнджівських симпатіях. І, як на мене, дуже небажано, аби обидва вони опинилися в іноземній країні, де зможуть плести змову проти нас. Ні, я знаю, кого ми пошлемо.

Наступного дня слуги Ласеллза розійшлися Лондоном. Дехто навіть побував у неславних кублах і нетрях Сент-Джайлсу, Семи Циферблатів та Сеффрон-Гіллу, інші — у величних та аристократичних районах Ґолден-скверу, Сент-Джеймсу та Мейферу. Слуги зібрали дивний і строкатий гурт найрізноманітніших осіб: кравців, виробників рукавичок, капелюшників, шевців, лихварів (яких було чимало), судових приставів та хазяїв боргових домів; і всіх їх поприводили в Ласеллзів будинок на Брутон-стрит. Коли цей гурт зібрався на кухні (а господар не збирався приймати їх у вітальні), Ласеллз спустився до них і нібито від імені іншої людини кожному вручив певну суму грошей. Прохолодно всміхнувшись, він заявив, що це на доброчинство. Коли ж іще чинити добро, як не на Різдво?

За три дні, на святого Стефана, в Лондоні несподівано об’явився герцог Веллінґтон. Майже рік його світлість мешкав у Парижі, звідки командував Окупаційною армією союзників. І справді, навряд чи було би перебільшенням сказати, що тоді герцог Веллінґтон правив Францією. Тепер же постало питання, залишатися коаліційним військам у Франції чи ж розійтися по своїх різноманітних домівках (чого французи, власне, домагалися). Цілий день Веллінґтон прозасідав за зачиненими дверима з міністром закордонних справ, лордом Каслреєм, говорячи на цю важливу тему, а ввечері зустрівся з іншими міністрами в їдальні на Ґровернорсквер.

Заледве почалася вечеря, як розмова за столом ущухла (а це рідкість у присутності такої кількості політиків). Здавалося, міністри чекали, поки котрийсь із них зробить якусь заяву. Лорд Ліверпуль, прем’єр-міністр, трохи знервовано прокашлявся й промовив:

— Навряд чи ви про це чули, але з Італії доповідають, немовбито Стрейндж з’їхав з глузду.

Герцог завмер, не донісши ложку до рота. Озирнувся навколо і продовжив їсти суп.

— Схоже, вас не дуже збентежила ця новина, — промовив лорд Ліверпуль.

Його світлість обтер губи серветкою.

— Ні, — мовив він, — не дуже.

— Не хотіли би ви пояснити, чому? — запитав сер Волтер Поул.

— Містер Стрейндж — ексцентрична особа, — промовив герцог. — Зі сторони людям може здаватися, що він причинний. А я смію припустити, що вони просто не звикли до магів.

Цей аргумент прозвучав для міністрів не так переконливо, як того бажав би Веллінґтон. Герцогу навели приклади Стрейнджевого божевілля: певність у тому, що його дружина не мертва, чудернацька віра в те, що всередині людських голів горять свічки та навіть значно химерніший факт, що до Венеції стало неможливо возити ананаси.

— Перевізники, які доставляють фрукти в місто з материка, говорять, що ананаси розлітаються з їхніх човнів, немовби ними палить яка гармата, — промовив лорд Сідмут, дрібний і всохлий джентльмен. — Звичайно, возять вони не тільки ананаси, а ще яблука, груші та іншу садовину. І жоден із товарів не завдає їм найменшого клопоту. Натомість летючі ананаси вже поранили кількох людей. Ніхто не розуміє, звідки в мага така нелюбов до саме цього плоду.

На герцога ці слова не справили ані найменшого враження.

— Це нічого не доводить. Запевняю вас, на Півострові він виробляв набагато ексцентричніші речі. Якщо ж він і справді збожеволів, то на це має існувати причина. Якщо вам потрібна моя порада, джентльмени, то я би взагалі на це все не зважав.

Запала тиша, поки міністри перетравлювали ці слова.

— Хочете сказати, він міг довести себе до божевілля навмисно? — не ймучи віри, запитав чийсь голос.

— Це найвірогідніше, — підтвердив герцог.

— Але навіщо? — запитав інший.

— Не маю ані найменшої гадки. На Півострові ми постановили собі за правило нічого не питати в мага. Рано чи пізно ми розуміли, що всі його незбагненні дії — лише частина магії. Дайте йому займатися своєю справою і нічому не дивуйтеся. Так, мілорди, годиться керувати магом.

— Так ви ж іще не все знаєте, — жваво відгукнувся Перший лорд Адміралтейства. — Є ще гірші новини. Нам передають, що мага оточено Постійною Темрявою. Природний Порядок Речей зазнав шкоди, і ціла венеційська парафія занурилась у Нескінченну Ніч!

— Навіть ви, ваша милість, — заявив лорд Сідмут, — з вашою прихильністю до цього чоловіка, не можете не визнати, що Полуда Вічної Пітьми не віщує нічого доброго.

— Мені дуже прикро, що все так сталося, — зітхнув лорд Ліверпуль. — Зі Стрейнджем завжди можна було поговорити, як із простою людиною. Я сподівався, що