Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Пан Ніхто 📚 - Українською

Читати книгу - "Пан Ніхто"

451
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пан Ніхто" автора Богоміл Райнов. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 203 204 205 ... 272
Перейти на сторінку:
що стосується вашої статі… у цьому наряді…

— Ряса ще не робить людину ченцем, пане… Не знаю просто, як вас величати.

— Моє прізвище фігурує на дверях.

— Бачила, але не знаю, як вас звати. Ви як би мене називали?

Питання ставить мене у скрутне становище, хоча, повернувшись із роботи, я застав передбачливо покладену на стіл у холі її візитну карточку: «Розмарі Дюмон, студентка, Берн». Чудово гравірована карточка, до того ж зовсім недавно надрукована, судячи по тому, що фарба ще трохи розмазується.

— То залежить… — бурмочу я. — Якщо ви маєте намір залишитися надовше, я називав би вас Розмарі, оскільки ми й так колись дійдемо до цього. А якщо ви незабаром поїдете…

— У такому разі називайте мене Розмарі, дорогий П'єре.

Вона вимикає плитку, ставить сковорідку на заздалегідь приготовлену дерев'яну підставку, але, перш ніж сісти за стіл, робить два кроки до вікна й різким рухом опускає штору. Ви, мабуть, помітили, що в житті, на відміну від театру, дія нерідко починається якраз після того, коли опущено завісу.

Деякий час дама-хіпі їсть мовчки: очевидно, таки добре зголодніла. З'ївши половину, вона ні з того ні з сього запитує:

— Вам подобаються імпресіоністи, П'єре?

— Признатись, я не дуже розрізняю усі ці школи: імпресіоністи, експресіоністи…

— Як можна плутати імпресіонізм з експресіонізмом? — дивиться вона на мене з явним докором.

— Ну так… без ніякого утруднення.

— Але ж самі слова мають різний зміст!

— О слова!.. Слова, ярлики, фасади…

Розмарі кидає на мене швидкий погляд, потім знову зосереджує свою увагу на тарілці.

— По суті ви маєте рацію, — зауважує жінка трохи згодом. — Тут, як звичайно, назви не збігаються з явищами І все ж таки ви не можете твердити, що зовсім не чули про таких художників, як Моне, Сіслей, Ренуар…

— Останнє прізвище мені справді щось нагадує, — признаюсь я. — Нагадує якихось голих жінок. Дуже червоних. І страшенно товстих.

— Ясно, — киває Розмарі. — Ви не належите до сучасних мужчин з широкими культурними запитами. Ви — вузький спеціаліст. Не знаю тільки, в якій саме галузі.

— Моя спеціальність зовсім буденна: стараюся нажити гроші.

— Усі до цього прагнуть, хоч і різними способами.

— Мій спосіб — торгівля. Точніше — імпортно-експортна діяльність. А ще точніше — продовольчі товари. Я взагалі думаю, що у вашій класифікації типів для мене відведено останнє місце: тип людини-егоїста.

Вона відсуває тарілку, знову окидає мене швидким вивчаючим поглядом і зауважує:

— «Тип людини-егоїста»? Вважаю зайвим виділяти такий тип, тому що протилежного типу немає.

— Як це «немає»? А філантропи, шукачі істини, навіть ваші імпресіоністи?

— Немає, немає, — заперечливо хитає головою жінка, наче уперта дитина. — І ви чудово знаєте це.

Потім озирається і зупиняє свій погляд на пачці «Кента». Я пропоную їй сигарету і клацаю запальничкою.

— Сама суть життя, — продовжує вона, — це привласнювання і засвоювання. Привласнювання і засвоювання привласненого: квітка своїм корінням грабує і висмоктує землю, тварина знищує рослинність або інших тварин, а людина… людина ще в зародку смокче життєві запаси організму матері, щоб потім смоктати молоко з материних грудей, а ще пізніше — привласнювати все, що вона зможе привласнити. І якщо, наприклад, ми з вами ще живемо, якщо оточення нас ще не пошматувало, то це тільки тому, що можливості і сили більшості людей дуже мізерні…

— Якщо я правильно розумію, ви вважаєте, що всі крадуть?

— А ви тільки тепер довідуєтесь про цю дрібницю? До чого б ви не простягли руку, воно вже, без сумніву, комусь належить. Отже, якщо ви його берете, ви когось грабуєте… Закони і мораль лише регламентують грабіжництво, а не скасовують його.

— Поганих речей навчають вас у школі, — констатую я меланхолійним тоном.

— Цих речей навчаються не в школі, а в житті, — уточнює Розмарі, спрямовуючи на мене визивний погляд разом із густим струменем диму.

— В якому житті? Житті бідних бездомних студентів?

— Завдяки вам я вже не бездомна. Але, хоч незручно, мушу додати, що я й не бідна. Батько мій склав чимало грошей якраз вашим способом — торгівлею.

— В якій галузі?

— Не в продовольчій, а в годинниковій. Але це деталь.

— Яка не заважає вам третирувати його як злодія.

— Не розумію, навіщо його щадити, коли всі інші навколо також злодії.

— І ви теж?

— Звичайно, раз я живу на його крадені гроші.

— Логічно! — киваю я й дивлюсь на годинник. — Думаю, пора спати.

— Справді. Я занадто розбазікалась.

— Мабуть, червона книжечка Мао завжди у вас під подушкою…

— А якби й так, то що? — вона знову з викликом дивиться на мене.

— Нічого, звичайно. Це питання смаку. Але оскільки зайшла мова про смак, то дозвольте сказати вам, що ця уніформа хіпі зовсім не пасує вам. Ваше тіло, Розмарі, заслуговує на кращу долю.

Я бажаю їй доброї ночі й піднімаюсь до себе нагору. Можливо, це й випадковість, але я вже ніколи більше не бачив її у тих обтріпаних джинсах і в нехлюйському светрі.

«Не п'ю, не запрошую гостей, не чіпляюсь на шию господареві, взагалі можете вважати, що мене немає…»

Слід визнати, що відколи Розмарі оселилась у домі, вона дотримується всіх пунктів цієї декларації, крім одного: вона існує. І чудово знає це. Причому намагається, щоб і я це знав. Отож, повернувшись надвечір з лекцій, вона граціозно похитується на високих каблуках, від чого промовисті обриси стегон і бюста ніби ще більше оживають, а очі, — такі очі гріх було б закривати окулярами, — дивляться на мене так визивно-пустотливо-обіцяюче, що… Що неможливо абстрагуватися від її існування.

— Нудьгуєте? — запитує дама, кидаючи сумку й рукавички на диван.

Перш ніж я зберуся на відповідь, вона додає:

— Тоді давайте повечеряємо, а потім будемо нудьгувати разом.

Власне кажучи, з нею нудьга майже не загрожує. Вона без кінця міняє свої наряди, які привезла у трьох чималих валізах, і повертається додому ввечері то одягнена по-світськи, елегантно, ніби щойно з дипломатичного коктейлю, то виряджена у спортивну сукню з білим комірцем, наче розпещена мамина донька, то затягнута у строгий чорний костюм, як особа з ділового світу. Вона весь час міняється не тільки щодо зовнішнього вигляду, а й щодо манер, поведінки, настрою, думок: весела або задумлива, балакуча або мовчазна, артистично настроєна або грубо практична, стримана чи агресивна, лицемірна або одверта, хоча одвертість цієї жінки-хамелеона досить важко визначити.

— Ви втомлюєте мене своїми звичками хамелеона.

— Сподіваюсь, ви знаєте, що таке хамелеон…

— Якась ящірка, здається.

— Що за вульгарні смаки — порівнювати мене з плазуном!

— Я маю на увазі не плазуна, а мінливість.

— Тоді порівнюйте мене

1 ... 203 204 205 ... 272
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пан Ніхто», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пан Ніхто"