Читати книгу - "Пан Ніхто"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— З яким каменем? Ви ж знаєте, що я каменями не торгую.
— Наприклад, олександрит… Кажуть, він уранці зелений, а ввечері червоний. Або опал, що ввібрав у себе всі кольори веселки. Або ж місячний камінь… чи сонячний камінь.
— Занадто складно. Все одно що імпресіонізм. Чи не краще вдатися до чогось простішого: виберіть собі якусь одну індивідуальність і на тому заспокойтесь.
— А ви яку б мені порекомендували? — запитує вона з задирливою усмішкою.
— Правдиву.
— Правдиву? — вона задумливо дивиться на мене. — Не боїтеся, що помилитесь?
Обличчя її красиве, але щоб побачити, яке воно насправді, треба вловити момент зосередженості й роздуму, однак тоді воно втрачає свою красу, бо його краса — у безперервних змінах, у багатій гамі поглядів чорних очей, в усмішках, напівусмішках та іскристому сміхові кармінових уст, що відкривають гарні білі зуби, у промовистій міміці цих уст, у рухах брів, у ледь помітних хвилях настрою, що пробігають по цьому то наївному й невинному, то холодно-іронічному або зухвало-чуттєвому обличчю.
Їй, можливо, років двадцять три, але я б не дуже здивувався, якби довідався, що тридцять два. Взагалі вона часом виглядає на тридцять два, а часом на двадцять три, однак я більше схильний припустити третє десятиліття або, — не будемо нескромними, — кінець другого. Зовнішність нерідко обманює, але спосіб мислення, навіть якщо міркування не зовсім одверті, говорить досить багато, треба тільки вміти розшифрувати.
— Нудьгуєте?
Традиція цього запитання, яке Розмарі, повертаючись з міста, незмінно задає мені, датується ще першим тижнем нашого спільного існування. Та, кажучи «спільне існування», я б не хотів, щоб мене неправильно зрозуміли. Бо якщо дама керується правилом «не чіплятись на шию господареві», то я, зі свого боку, дотримуюсь принципу «не упадати за піднаймачкою».
Отже:
— Нудьгуєте?
Це питання задане мені ще в кінці першого тижня.
— Зовсім ні, принаймні зараз, — відповідаю. — Щойно дивився «Чорне досьє».
— О П'єре! Облиште нарешті це досьє і ці клоунади. Я вже досить добре знаю вас, аби не сумніватися в тому, що телевізор ви використовуєте переважно як освітлювальний прилад.
— Даремно я признався вам, що нічого не розумію в імпресіонізмі, — зауважую сумно. — Фатальна помилка. Ви раз і назавжди зарахували мене до категорії найтупіших.
— Зовсім ні. Найтупіші не нудьгують.
— Чому це ви вважаєте, що я неодмінно нудьгую?
— А що ж ви робите, як не нудьгуєте? Не прогулюєтесь по саду, не заходите з приятелями до кав'ярні, не приймаєте гостей, не граєте в карти, не вивчаєте кулінарної книги, не розкладаєте пасьянса, не робите ранкової гімнастики… що ще?.. Взагалі не вмієте поринути у це сонне життя кварталу. Якщо ж не вмієте — значить, нудьгуєте.
— Тільки не у вашій присутності.
— Мерсі. Але це не відповідь.
Потім додає іншим тоном, — вона має таку звичку — несподівано міняти тон:
— А можливо, секрет дійсно якраз у цьому — пристосуватись до навколишньої летаргії. Коли хочеш, щоб ця ріка понесла тебе і вже не відпускала до кінця, то найкраще плисти за течією й не пручатися.
— Ну й пливіть собі. Хто вам забороняє? — кажу я примирливо.
— Хто? — вигукує вона, знову змінивши тон. — Бажання, прагнення, думка про те, що я могла б так багато побачити й пережити на цій землі замість скніти у цьому кварталику, загубленому десь серед пагорбів Бернської області.
— Не створюйте собі ілюзій, — насмілююсь заперечити я. — Люди нидіють не тільки у Бернській області.
— Звичайно, бо вони звикли до свого краю і свого побуту. Одна й та сама річ, навіть якщо це індичка з апельсинами, на п'ятий раз уже стає нестерпною. Секрет у тому, щоб покинути цю річ, поки вона не стала тягарем, і перейти до іншої. Секрет у зміні, в дорозі, в русі, а не в топтанні на місці.
— Послухати вас, то можна подумати, що найщасливіші люди — це шофери і торгові агенти.
— Не спрощуйте справи.
— А ви не ускладнюйте її. Я вважаю, що коли людина будь-що прагне жити цікавіше, вона може при певних зусиллях досягти своєї мети скрізь, навіть у цьому сонному кварталі.
— По суті так! — каже вона, знову змінивши тон. — Якщо не цікавіше, то бодай не так нудно! — І задумливо додає:— Треба справді щось робити.
Між іншим, у мене таке враження, що моя піднаймачка не дуже-то й нудиться. Вона по кілька разів на день шастає між Острінгом і центром, а якщо залишається в самому кварталі, то все одно вештається скрізь — до кондитерської чи до сусідніх магазинів, до лісу чи до Селища Робінзона — вигідно збудованого ультрамодерного комплексу по той бік пагорба, де у Розмарі є якісь знайомі з університету.
Коли я надвечір повертаюсь додому пізніше від неї, то не раз застаю її в кінці алеї за розмовою з тим чи тим сусідом. Приваблива зовнішність — не єдиний її козир, вона володіє ще й іншими — товариськістю і привітністю, тож я не дуже дивуюсь, коли вона одного вечора запитує:
— П'єре, ви не матимете нічого проти, якщо ми завтра організуємо тут партію в бридж? Сподіваюсь, бридж ви знаєте трохи краще, ніж імпресіоністів,
— А інші партнери хто?
— Ну, наша сусідка Флора Зайлер і американець, що живе трохи далі, по той бік алеї, — Ральф Бентон.
— Я відчуваю, що ви їх уже запросили.
— Так… тобто… — вона зніяковіло замовкає.
— «Не п'ю, не запрошую гостей…» — цитую я її власну декларацію.
— Ну, П'єре!.. Не будьте злим. Я запросила їх насамперед заради вас, щоб допомогти вам вибратися з лабіринтів отого «Чорного досьє».
— Плафон чи контра? — запитую я лаконічно, щоб покінчити з цими лицемірними зізнаннями.
— Як хочете, мій дорогий, — згідливо відповідає Розмарі.
Наступний день — субота, отже, ми обоє вдома, та це тільки формально, бо піднаймачка жене свою червону машину до Острінга й назад, щоб доставити необхідні для легкої закуски делікатеси; я тим часом дістаю доручення поїхати аж у місто, щоб поповнити напоями домашній бар, який досі існував лише номінально; повертаюсь і вже мушу знову їхати назад по мигдаль та зелені маслини, оскільки Розмарі твердить, що без мигдалю і зелених маслин нічого не виходить; але не встигаю я приїхати, як Розмарі каже: «А на чому ми будемо грати, якщо немає стола?» На що я відповідаю: «Як немає стола?», а вона заперечує, що мається на увазі не кухонний стіл, а спеціальний, із зеленим сукном, і що такий стіл до того ж чудово підходить до зеленого холу; на це я зауважую, що зелені маслини — цілком достатнє доповнення,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пан Ніхто», після закриття браузера.