Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

«пісні ночі»; тепер вечорами доведеться сидіти своїм гуртом, нудитися, дивитись телевізор... Може, часом хтось ризикне в щось пограти, послухати музику чи якусь лекцію — з магнітофона, звісно... А дехто вже починає горлати пісні — солдатські, земляцькі, нацистські, поки Бляйбль зрештою не витримує і вирушає до якогось «кубельця». Й охоронці мусять пхатися з ним до того «кубельця». Хотілося б мені знати, що вони собі думають? Принаймні ніяких таємниць уже немає. Все відкрито, кругом очі та вуха. А ми ж, тобто члени концерну, зрештою, не гірші бабії, ніж решта.

— І Фішери? Обидва — і старий і молодий?

— Е ні, люба, тут плести пліток не варто... Про старого Фішера я тобі нічого не скажу, анічогісінько. Поглянь тільки на його обличчя, губи, на його руки й сама все зрозумієш. А щодо Ервіна, то за його любовними походеньками можеш простежити в ілюстрованих журналах, хоч я й припускаю, що насправді ті походеньки лиш наполовину такі бурхливі, як їх там розмальовують. До його чар нібито не доросли навіть росіянки, а сам Ервін відверто заявляє перед людьми про своєрідні еротичні чесноти ендеерівок, що виробляють у його «вулику» більш як половину товарів. І оце Сабіні забандюрилося неодмінно його, саме його, бо він, бач, крім усього іншого, що в нього там є, ще й католик. Тепер і має його. Зате він її — вже ні.

— Ти кажеш це так, наче тобі відлягло від серця. А бідна дитина тяжко переживає...

— І все ж мені відлягло від серця... Він же подав до поліції письмову заяву, щоб вони одразу ж брали на облік як підозрілих усіх, хто після листопада сімдесят четвертого року називає синів Гольгерами. Там уже й найлютіші пси кажуть, що це таки занадто. Кінець кінцем Гольгер — дуже давнє й почесне ім'я, чи то шведське, чи то ісландське, і означає воно приблизно «острів'янин із списом».

— О, а ти все знаєш!

— У мене, зрештою, звуть так двох онуків. І якщо в Сабіни знайдеться хлопчик... Що ж, Гольгер — ім'я гарне.

— Ох, Фріце, тут не до сміху! Поглянь на свою дочку — в неї ж це так серйозно, що вона тане, мов свічечка. Я певна, Сабіні немає життя без того... без того, від кого вона жде дитину...

— Атож, я знаю, і не збираюся з цього приводу жартувати. Є ж іще одна проблема — Кіт. Фішер мобілізує цілу армію адвокатів... А Цумерлінг безплатно постачатиме його крикливими заголовками. В усякім разі, «найчарівнішим дитям року» тепер її, либонь, не оберуть...

— О господи, знову цей Цумерлінг! Невже ви там не можете думати ні про що інше? Як на мене, то Цумерлінг чоловік дуже милий, я двічі сиділа поруч із ним за столом, і він був просто чарівний... Та й Бляйбль не такий уже поганий, чарів у нього навіть більше, ніж він гадає. До того ж не забуває про своїх милих синів, яких ми, на жаль, майже не бачимо.

— Атож, Цумерлінг теж просто чудо. А проте він, і оком не змигнувши, одною-однісінькою мертвою хваткою прибере до своїх рук усі мої газети й газетки гамузом... Настали часи милих недолюдів, Кете, до яких належимо й ми. Всі вони милі. І Вероніка мила, й Беверло. Той узагалі був такий милий, що далі вже нікуди...

— Ще трохи, і Сабіна вийшла б за нього заміж... У мене аж мороз по шкірі йде, як згадаю про це. Подумати тільки: така вірна жінка, як вона, і подалася б за ним...

— Ну, страх якою вірною її, здається, теж не назвеш.

— А я тобі кажу, вона вірна! І Вероніка вірна. Оце ж У них і найгірше, воно ж і заводить усіх їх у таку біду. Вони не можуть покинути, не можуть зректися... І якби Сабіна зрадила тільки Фішера, то не так би страждала. Вона сприйняла б це як випадкову помилку, призналася б — і край. Зрештою, вона вірна й сама собі... Сабіна не може стати іншою, а тепер вона вірна ще комусь. Вона з тих жінок, яким од вірності серце крається. Коли б я знала, хто він... Вона каже, що хоче піти на роботу, жити десь, не називаючи себе, працювати...

— Не називаючи себе — про таке поки що можна тільки мріяти. Фішер про це вже подбав, він же позакидав усі оті задрипані газетки, всі каталоги «Вулика», «Спорту і суспільства» її знімками. Її можна побачити навіть в економічному додатку... І так триватиме, певно, з рік, не менше. А вже потім вона, мабуть, може спробувати не називати себе.

— А може, ти прилаштував би її десь у «Блетхені»? Вона робитиме те, чого ніколи не хотіли робити твої сини,— працюватиме у «Блетхені» на «Блетхен».

— Непогана ідея. Я міг би послати її помічницею до Шнайдерпліна в Париж. Адже вона добре знає французьку... Втяглася б у роботу, стала б кореспонденткою... Але ж із двома маленькими дітьми... Нам довелося б наймати для неї служницю.

— Про Фішера вона каже, що не вернеться до нього ніколи, повік. А про того другого поки й словом не згадує... Хотіла б я все ж таки довідатись... Та що тут думати-гадати, хіба це поможе...

— Я теж хотів би, але знаю тільки одне: він не з Фішерової компанії, у них же тепер тільки й розваг, що порно, поп та гоп. Здається мені, вона знайшла собі якогось серйозного старомодного коханця,