Читати книгу - "Феномен Фенікса"

На гору Чегет я вже не став підніматися, а поки туди піднімалися канатною дорогою інші учасники екскурсії, подався блукати селищем. Просто так, а раптом пощастить? В селищі був достоту гамірний — істино східний! — базар, майже в центрі, неподалік річки, що була там бурхливою, адже тільки-но спустилася з гір.

Торгували усім, чим тільки можна було (а найбільш імпортним ширпотребом, що його з-за кордону завозили всюдисущі тоді човникарі). Покупальників — щодня до гори Чегет прибувало по кілька екскурсійних автобусів, вистачало і базар процвітав. Отож, походив я тим торговищем, придивляючись та прицінюючись до яскравих імпортних товарів з Турції, Ірану та Китаю. Невтримавшись, купив гарний светр місцевого виготовлення з овечої — теж, з місцевих овець, — вовни, теплий і пухнастий. Якраз те, що мені й треба було для зимової риболовлі. Здається, за 45 рублів — ціна для светра невелика. А вже потім заходився розпитувати жінок— торговець: так, мовляв, і так, жив у вас колись родом він звідси, народився і виріс у плетеній з лози хаті, обмазаній глиною, з очеретяним дахом — Урмат Бек, геолог, учений…

І раптом від однієї ятки пролунало:

— Той, що в Індії загинув?

І ось ще я тоді дізнався. Урмата Бека (нашого геолога і вченого) у селищі ще пам’ятала. Та і виріс він на їхніх очах, там школу закінчив, потім у Ставрополі, в університеті навчався. Потім по горах з геологами ходив. Десь у Росії, в Сибіру. Жінка його, Мамаджан, теж звідси родом. Коли він в Індію поїхав підзароблятися, вона його вдома чекала, і дочекалася звістки про його загибель.

— Оге, одержала вона страшну бомагу. Яка писала, що Урмат Бек в Індії голову свою зложив. Там його й поховано — так та бомага сообщала.

Ще я дізнався: дружина Урмата більше року слала розпачливі листи — і в Індію, і в Москву, навіть у Ставрополь, хоч край в цій історії ні при чім був. Благала, аби тіло її чоловіка привезли в Союз, щоб його вдома поховати… З Індії ніякої відповіді так і не отримала, а Москва відгукнулася. Писано було на гербовому папері, що їм нічого невідомо (немає даних) про загибель в Індії радянського геолога Урмата Бека («Як невідомо, — голосила Мамаджан, — як бомагу про його загибель присилали?!.»)

— Що далі було? Відомо, що буває з удовою, яка свого чоловіка втратила. Горювала, як і всі вдови горюють. Побивалася. Переконалася, що ніхто їй тіла загиблого чоловіка не поверне — не надійся і не чекай! — і стукатися далі в державні двері безнадійно, то на кладовищі нагорнула горбик. Ще й поставила там камінь з його ім’ям та прізвищем. Могила вийшла для виду, для блізіру, під горбком, ясна річ, ніякого тіла не було. Для безутішної удови то було місце, куди вона приходила плакати — як то ходять вдови на могили своїх чоловіків. Бо як же без могилки… Мала чоловіка і тепер навіть могилки не має? Бодай і на старому кладовищі? (Я бачив те кладовище. Справді, старе, принаймні, там свіжих могил не було — буцімто в кінці селища відкрили новий цвинтар. Було воно наче занедбане. Чи забуте. Заросле густою і високою — місцями по пояс людині, травою. З неї густо стирчало високе гостре каміння, надгробки. Чимало з них вже попадало в траву, інші похилилися, частина ще стирчала рівно.)

— Як далі вдова Урмата Бека жила? Рік чи два походила Мамаджан на кладовище, поминала, як і годиться поминати померлих, а потім… Мабуть, виплакала сльози. А тим часом синок її Степан Бек закінчив у Ставрополі університет. Направлення отримав до Черкеська, столиці нашої. Чи обласного центру. Працює, казали, там директором школи. По якомусь часі мати перебралася в Черкеськ, буцімто — вигулькували й такі чутки, — там вдало вийшла заміж. Хай Аллах милостивий доточить їй жіночого щастя, плакала, бідолашка, за своїм Урманом. Хоч він, як і вона, мусульманин, але й у православних церквах Ставрополя Мамаджан ставила свічки за упокій Урматової душі. А як вона живе з новим чоловіком у Черкеську — того не відаємо…

Мабуть, добре. Бо лихі вісті, нехороші, завжди швидше за інші прилітають…

Він був живим і тоді, коли я, відвідавши його батьківщину, повернувся з Єсентуків до Дніпропетровська.

Я все-таки знайшов можливість — як був у творчому відрядженні в Одесі, — відвідати його в лепрозорії.

— За це я своїй дружині, Мамочці своїй вдячний, — скаже Урмат Бек, як я розказуватиму йому про свою поїздку в передгір’я Великого Кавказу, на його батьківщину. — Свічки за упокій ставлять мертвим, а я вже давно мертвий. Хоч ще чомусь живий — на все воля Аллаха. І поставивши свічку

за упокій моєї душі, Мамаджан успокоїла мою душу. Я вже змирився зі своєю долею, мені стало легко. І навіть просто. Моя душа вгамувалася. Тож таким, як я і треба ставити свічку. За упокій… Та й перспективи повернутися до життя в мене немає…

В житті колонії багато що змінилося. На той час вже Радянського Союзу не було і не знаю від чого — від того, що СРСР зник, чи з-за скрут фінансових, — озброєну охорону на вході зняли, контрольно— пропускний пункт ліквідували… Вхід до лепрозорію став вільним для будь-кого. І не треба вже було питати дозволу в головлікаря аби відвідати резервацію. Але виявилось, що бажаючих туди ходити і вдень з вогнем не знайдеш. Їх туди пряниками не заманиш. Боячись прокази, люди десятою дорогою обминали лепрозорій, остерігаючись навіть подуву вітру, якщо він дув у їхній бік. Лікарів, в якості обслуговуючого медперсоналу для