Читати книгу - "Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна"

– Чого мені ображатись? Не дурень, розумію, що у всіх нас своє життя та свої способи виживання. Ти ось підвищення по службі та погони заробляєш, а я...

– А ти авторитет на зоні, – сортуючи документи, закінчив Штормін.

– Цього ще мені не вистачало, – заплющившись, моторошно простяг чоловік. – Ти й це знаєш?

– Ще і як! Слава про Вовкодава швидко поширилася як у кримінальних колах, так і в структурі. Круто ти, Чернишевський! – глянувши на друга, з повагою кивнув Ігор. – Не очікував.

– Шторме, давай без цього, – відмахнувся Олег. Вказавши на пузату теку на столі: – Якщо ти звісно не приїхав запізно розгрібати справу про вбивство Туза.

– Жарти жартуєш? Ця справа давно пішла у небуття. Але ти маєш рацію, я приїхав до тебе не зовсім як до друга, але у не менш важливій справі.

– Стривай-чекай! – виставляючи долоні перед собою, перервав Чернишевський, – Я розумію, що в тебе кар'єра і таке інше, але для початку скажи, про Ритку за ці роки було щось відомо?

– Ось, Чернишевський, що ти за людина така? – награно обурився Шторм. – Не біжи попереду паротягу. Я все розповім по черзі.

Напружившись, Олег запитливо дивився на друга. Чекав всякого, та боявся одного – почути, що більше немає заради кого чекати на закінчення терміну ув'язнення.

– Відомо, що твоя Ритка всі шість років провела у борделі Сизого, – помітивши, як руки Вовкодава стиснулися в кулаки, а на вилицях заграли жовна, Ігор осадив: – Спокійно. Якщо в тебе, як і раніше, є бажання допомогти їй, ти повинен вислухати мене, не перебиваючи.

– Слухаю, – згодився Чернишевський, зосередивши увагу на співрозмовнику.

– Справа, за якою ти термін мотаєш, шита білими нитками.

– Здуріти можна, Америку відкрив! – не втримався від їдкого коментаря чоловік.

– Повір, все набагато складніше, ніж ти думаєш.

– Наприклад?

– Наприклад, сидиш за вбивство людини, яка насправді жива-здорова.

– Що? Павло живий?

– Принаймні був живий на момент суду. До цього часу, можливо, і відійшов у інший світ. За ним не зменшиться.

– Нічого не розумію, – відмовляючись вірити, струснув головою.

– Олеже, – піддаючись уперед, Штормін змовницьки промовив: – Тебе тупо посадили, бо треба було посадити. Ти всім заважав. Городков виявився вчасним приводом, не більше.

– Тобто виходить, що всі шість років я сидів ні за що?

– На жаль, – Шторм розвів руками, – Скажи спасибі, що вони вирішили трохи напружитися і, провернувши таку складну схему, але залишити тебе живим замість того, щоб прибрати на злощасному заводі.

– Як же так? – підвівшись, Чернишевський схопився за голову, – Життя стількох людей пішло під укіс через те, що комусь так закортіло?

– Олеже, візьми себе в руки! – обсадив Ігор, – У нас є реальна нагода звільнити тебе умовно-достроково. Тут, – ткнув пальцем на теку, – зібрано купу інформації по нашій справі, і якщо ти хочеш отримати заслужену свободу, маєш сісти та вислухати нас.

– Нас? – здивовано поглянув на друга.

– Так, Олеже. Нас.

Ігор підвівся, повернувся до дверей, звідки зайшов сам Чернишевський. Двері ніби по команді відчинилися, і в кімнату ступив сивий чоловік середніх років у сірому діловому костюмі. Похмурий, серйозний. Поглядом одразу прикував до місця. Чоловік, у котрому відчувалася порода, і який явно був не останньою людиною серед великих людей цього світу.

– Познайомся, Олеже, – представляючи того, що увійшов, Штормін разом підтягнувся, – мій безпосередній начальник, керівник головного управління відділу боротьби з корупцією та організованою злочинністю – генерал-майор Андрій Михайлович Одинцов.

Підходячи ближче і простягаючи Олегу руку, чиновник з усмішкою помітив:

– Можна просто – Вотан.

2010 рік 

Вотан. Один. Він же – Одинцов Андрій Михайлович. Чоловік, якого насамперед має хвилювати доля Рити, але який вже шість років чогось вичікував. Досидівся. Ще трохи і його ідеально продумані плани полетять до чортів!

– Так, усім треба заспокоїтись і тверезо подивитися на ситуацію, – намагаючись зберегти самовладання, заговорив Одинцов.

– Трясця, а що ми робимо останню годину? Тільки й сидимо та спокійно думаємо! – вибухнув Олег.

– Все-таки я помилився, стверджуючи, що Михайлович завжди правий, – наливаючи алкоголь у келих, байдуже втрутився Ігор, – Найбільше треба заспокоїтись Олегу. Олег, – звертаючись до розлюченого чоловіка, – ти завжди кидаєшся у вир з головою, коли справа стосується Маргарити, але зараз не найкращий час. Один невірний крок, і нас розкриють. Причому всіх, включаючи її.

– Я поїду. За. Нею! – впевнено викарбувавши, Чернишевський підхопив куртку і попрямував до виходу. Потягнувшись до ручки, відчув, як хтось поклав руку на плече, – Не треба мене зупиняти.

– Олеже, повір, тобі краще не світитися, – за спиною пролунав стурбований голос Буртенка.