Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Ніхто нічого не запитав, просто вирішили, що тут відпочивають її знайомі. А Злата, проводжаючи дівчинку поглядом, вирішила для себе, що якщо в неї колись буде донька, то неодмінно назве її цим ім’ям. Таміла Павленко — буде звучати гарно.

Наступний день провели, як і запланували. Денис нарізав довкола них круги, зрештою підійшов і попросив вибачення. Артур досить холодно прийняв його вибачення, але формально проблему було вирішено.

По дорозі додому їм подзвонила Ліза.

Артур увімкнув гучний зв’язок.

— Привіт, сестро. Як справи?

— Привіт. Добре…

— Справді? А по голосу так і не скажеш. Проблеми?

— Ну… Як тобі сказати… А Андрій ще довго буде в Києві?

— На День Незалежності планую взяти його і Злату до діда Петра. Поїдеш з нами?

— Ні.

— А чому ти питаєш?

— Ну, розумієш… Наші всі потроху повертаються з канікул, і Дарина каже, що вже повернувся Марк Брижатий, а Андрій… ну від нього просто ніяк не відчепитися, він постійно поруч, це втомлює, розумієш?

— Розумію, — Артур поглянув на Злату, котра засмутилася, почувши ці слова Лізи.

— Ти ж після діда завезеш його в Житомир?

— Мабуть, а що?

— О, це було б дуже добре...

— Мені здавалося, що Андрій тобі подобається.

— Він класний: гарний, веселий, уважний, дуже добре грає у волейбол, просто порвав всіх, але… Ну, занадто він вже хороший.

— Так. Хороший хлопець — буду з тобою дружити. Мудак — значить, треба закохатися. Вгадав?

— Артуре!

— Чи це не той Брижатий, що зіштовхнув тебе зі сходів?

— Той, але то він випадково!

— Лізо… Я не буду наполягати на твоєму спілкуванні з Андрієм, але я сподівався, що ти хоч трохи розбираєшся в хлопцях. Помилився.

— Знаєш що, я не лізу в твоє особисте життя, а ти не лізь в моє.

— Як скажеш, сестро. От тільки пам’ятай, що я скоро поїду і буду дуже далеко, поплакати в мене на плечі в тебе не вийде.

— Цього не трапиться.

— Добре.

— Коли ти повернешся?

— Вже майже в місті.

— Добре, кермуй, не буду відволікати, — буркнула Ліза й відключилася.

— Для Андрія це буде удар… — сказала Злата.

— Потрібно буде з ним поговорити… — повільно промовив Артур, дивлячись на дорогу. Він особисто не збирався говорити з хлопцем на амурну тему. Для цього є спеціальна людина: його дід Петро.