Читати книгу - "На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі"

— І Лусію приведіть! — додала Елві. — Якщо розшукаєте її.

— А Мертрі теж у вас буде?

— Він не озивається на мої виклики.

— Гмм, — мовив Голден. — Це добре. Навряд чи він був би

радий бачити мене зараз.

* * *

сприймати і як знак приязні, але, враховуючи «сліпоту»

обставин, це начебто лише свідчило, що вона всю свою увагу

вділяє Елві. Такий собі фізичний аналог зорового контакту.

Трохи так посидівши, Лусія клацнула язиком.

— От не знаю, як нам бути з дозуванням. Не хотілося б давати

людям так мало, що це не принесе жодного ефекту.

— Що, коли б ми вибрали нянь? — запропонував Фаєз. —

Якийсь десяток таких із нас, чиї випадки не так далеко зайшли.

Їх перших полікувати. І хай би вони обслуговували решту нас, поки діждемо наступного скиду. Капітане?

— Що? Ах, даруйте. Я тут… гм. Там дірка у вікні. В пластику. Я

просто перевіряв, чи не залізли сюди які смертослизи. І латав.

— Капітане, — звернулася до нього Лусія, чітким, виразистим

голосом. — Ви приймаєте ліки від хронічного й потенційно

термінального процесу. А ми тут обговорюємо, чи можна — а чи

не можна — скористатися вашими ліками для оздоровлення

інших пацієнтів, лишаючи вас без цих засобів.

— Це чудово.

— З етичного погляду, насправді це трохи проблемно, —

провадила Лусія. — Якщо я вчиню так — а я дуже хотіла б саме

так учинити, — то я маю знати, чи усвідомлюєте ви…

— Так, так, так! — палко погодився він. — Справді, я стільки

набрався тієї радіації, що в мене то тут, то там вискакують

пухлини. Та речовина, що приборкує рак, вона приборкує і ту

інфекцію, що призводить до сліпоти. Ну, й є ж, зрештою, й інші

люди, а я б хоч відіспався трохи.

Коли Лусія знову заговорила, Елві розчула усмішку в її

інтонації.

— Я не певна, чи хоч яка колегія людських лікарів назвала б це

задовільним рішенням, але, в ширшому розумінні, це справді

так.

— Авжеж, беріть і користуйтесь! — мовив він. — Користуйтесь, беріться за справу! А ми, по змозі, отримаємо поповнення цих

ліків.

— А як не отримаємо?

— Ну, то, можливо, перш ніж ми вимремо з голоду, вискочить у

мене нова пухлина. А, мо’, й не вискочить, — сказав Голден. —

Мене це задовольняє.

Лусія забрала свою руку, й для Елві немов трохи похолодніло.

— То й гаразд. Маємо розпочати. Ви будете такі ласкаві

провести мене, капітане?

— Авжеж, — мовив Голден. — Я проведу вас. Але чи не

розжився б я у вас на чашечку кави? Бо притомився трохи.

— Можу вділити вам якихось стимулянтів, але кави, на жаль, немає.

— Он воно як, — сказав Голден. — І кави тут немає. Яка ж

жахлива-прежахлива це планета! Покажіть мені, як зробити, щоб усім стало краще.

Розділ сорок другий. Гевлок

Щось таке, як скафандр, було і в арештантській: простенький костюмчик із кевлару й кераміки, без

енергетичного забезпечення. Розрахований на певну мірку

вакууму, він мав устаткування для посудини з повітрям на пів

години виходу в космос. Призначався, зокрема, для придушення

бунтів залоги та для коротких тактичних прогулянок у

зовнішньому просторі. Добрий десяток таких убрань містився на

головній станції сек’юриті. Гевлок сподівався, що інженери про

ці костюмчики не згадають. Він туди влазити ногами, а воно

підсмикнуло йому ногавиці вгору, й тканина дискомфортно

зібгалася жужмом у районі промежини. Почепив портупею

через плече й круть-верть туди-сюди, обіруч спихаючи ногавиці

вниз, на місце.

— Сміхом ти мені не допомагаєш, — зробив зауваження

полонянці.

— Та я й не сміялась! — заперечила Наомі, а тоді й справді

засміялась.

Він узяв повну жменю кайданок, що були напохваті, а ще два

тазери з пістолетної шафки. Один із повним