Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

— Думай, що хочеш, — відповів я. — Головне, що вони дають тобі радість.

— Тепер ще більше, ніж звичайно, любий. Адже ти ризикував, добуваючи їх!

— Ого, та ще й як ризикував! — Я згадав про священика. — Але чого це ти так рано схопилася?

— Не могла більше спати. До того ж мені наснився сон. Поганин сон.

Я уважно поглянув на неї. Вигляд у неї був стомлений, під очима проступали синці.

— Чого це тобі почали снитися всякі дурниці? — сказав я. — Досі я гадав, що погані сни — моя парафія.

Вона похитала головою.

— Ти звернув увагу, що надворі вже осінь?

— У нас ця пора зветься бабиним літом, — заперечив я. — Ще ось і троянди цвітуть. Я тільки бачу, що йде дощ.

— Іде дощ, — проказала за мною вона. — Надто вже довго йде дощ, любий. Іноді, коли я прокидаюсь уночі, мені здається, що я вже похована під цим нескінченним дощем.

— А ти приходь уночі до мене, — сказав я. — і такі думки не лізтимуть тобі в голову. Навпаки, коли надворі така темрява та йде дощ, гарно бути разом.

— Може, й так, — відповіла вона й пригорнулась до мене.

— А я люблю, коли в неділю йде дощ, — сказав я. — Тоді краще відчуваєш, як нам добре. Ми вкупі, у нас тепла, затишна кімната, а попереду — вільний день. По-моєму, це вже не абищо.

Її обличчя проясніло.

— Так, нам добре, правда ж?

— Я вважаю, що нам надзвичайно добре. Як подумаю, як я жив раніше — Боже мій! Ніколи навіть не гадав, що мені колись буде так добре.

— Як хороше, коли ти так кажеш. Я тоді одразу починаю вірити. Ти частіше кажи так.

— А хіба я не часто кажу так?

— Ні.

— Може, й справді, — мовив я. — Мені здається, що я не вмію бути ніжним. Не знаю чому, але не вмію. А мені б так хотілося…

— Тобі цього не треба, любий, я тебе розумію й так. Але все-таки іноді хочеться почути від тебе ніжне слово.

— Тепер я завжди буду їх казати тобі. Навіть якщо сам собі здаватимусь дурним.

— Чого це дурним? — заперечила вона. — У коханні немає нічого дурного.

— Слава Богу, немає, — погодився я. — А то було б страшно подумати, на кого ти можеш обернутися.

Ми поснідали разом, потім Пат знову лягла в ліжко. Так звелів їй Жафе.

— Ти лишишся тут? — запитала вона, закутавшись.

— Якщо ти хочеш, то лишуся, — відповів я.

— Я б хотіла, але не силую тебе…

Я сів біля її ліжка.

— Я не те мав на думці. Просто раніше ти не любила, щоб хтось бачив тебе, як ти спиш.

— Раніше так… А тепер я часом боюся залишатися сама.

— Колись так було й мені, — сказав я. — У госпіталі, після операції. Я тоді боявся спати вночі. Цілу ніч не спав і читав або думав про щось і, аж коли розвиднялось, засинав. Але це мине.

Вона притулилася щокою до моєї руки.

— Страшно, що можна не повернутися назад, Роббі…

— Страшно, — погодився я, — але ж насправді повертаєшся і страх минає. Це видно хоча б на моєму прикладі. Завжди повертаєшся, хай навіть не зовсім на те саме місце.

— Отож-бо й є, — відповіла вона сонним голосом. У неї вже злипалися повіки. — І цього я теж боюсь. Але ти наглядатимеш за мною, правда?

— Так, — сказав я й погладив її по лобі й по волоссю, що теж здавалося стомленим.

Вона почала дихати глибше і трохи повернулася набік. Через хвилину її вже огорнув глибокий сон.

Я знов пересів до вікна й задивився на дощ. Тепер він падав суцільною сірою стіною, і здавалося, що наш будинок — маленький острів, загублений у похмурому безмежжі. Мене охопила тривога, бо Пат рідко з самого ранку була сумна. — Що з нею сталося? Та потім я пригадав, що кілька днів тому вона ще була жвава й весела та що все ще може змінитися на краще, коли вона знов прокинеться. Я знав, що вона багато думає про свою хворобу, і знав також від Жафе, що їй поки що не покращало, але за свій вік мені довелось набачитися стільки мерців, що будь-яка хвороба була для мене ще життям і надією. Я знав, що можна померти від рани, бо мав щодо цього великий досвід, але саме тому мені важко було повірити, що хвороба, з якою людина на вигляд здається здоровою, може бути небезпечна. Тому я завжди переборював тривогу й малодушність.

Хтось постукав у двері. Я відчинив їх і побачив у коридорі Гас-се. Приклавши пальця до уст, я вийшов до нього.

— Пробачте… — затинаючись, промурмотів він.

— Ходімо до мене, — сказався і відчинив двері своєї кімнати.

Гассе зупинився на порозі. Його обличчя ніби поменшало.

Воно було біле, як крейда.

— Я лише хотів сказати вам, що нам уже нема чого їхати, — мовив він, майже не ворушачи губами.

— Заходьте до кімнати, — сказав я, — фрейлейн Гольман спить, у мене є час.

Він тримав у руці лист і мав вигляд людини, в яку влучила куля, але вона ще гадає, що то був лише удар.

— Краще почитайте самі, — сказав він і дав мені листа.

— Ви вже пили каву? — запитав я.

Він похитав головою.

— Прочитайте листа…

— Зараз прочитаю, а ви тим часом могли б щось випити…

Я вийшов до кухні й звелів Фріді приготувати каву. Потім

почав читати. То був лист від пані Гассе, всього кілька рядків. Вона повідомляла чоловіка, що хоче ще трохи пожити для себе й тому не повернеться до нього. У неї є хтось такий, що краще розуміє її, ніж Гассе. Уживати якихось заходів немає ніякого сенсу: вона нізащо не повернеться назад. Так буде, мабуть, найкраще й для нього самого. Йому не доведеться думати, чи вистачить його платні на життя. Частину своїх речей вона забрала з собою, а по решту при нагоді пришле когось.

Це був зрозумілий і діловий лист. Я згорнув його й віддав Гассе. Він дивився на мене так, ніби все залежало від мене.

— Що мені робити? — спитав він.

— Випийте спершу чашку кави і з'їжте що-небудь, — сказав я. — Дарма метушитися й побиватись, тільки доконаєте себе. Підкріпіться, тоді побачите. Спробуйте опанувати себе, а коли