Читати книгу - "Консуело"

майстерний, восторжествував в очах дурнів і завдяки вухам варварів. Не вірте ж тим, хто вам говорить про цей тріумф. Він навіки зробить мого побратима Буонончіні предметом глузувань, і Англія коли-небудь червонітиме за те, що віддала перевагу його операм над операми такого генія, такого гіганта, як Гендель. Мода, fashion, — як там говорять, поганий смак, вдале місце розташування театру, знайомства в театральному світі, інтриги і більш за все талант чудових співаків, які виконували його твори, — ось що, вочевидь, створило йому видимість удачі. Зате в духовній музиці Гендель здобув над ним колосальну перемогу… Що ж до пана Буонончіні, його я не ставлю високо. Не люблю я пройдисвітів і відверто говорю, що успіх своєї опери він так само «законно» украв, як і успіх своєї кантати.

Порпора натякав на скандальний випадок, який схвилював увесь музичний світ. Буонончіні, перебуваючи в Англії, привласнив собі славу твору Лотті, написаного за тридцять років до цього, що останньому й удалося довести найблискучішим чином після довгих суперечок із нахабним маестро. Вільгельміна пробувала було захищати Буонончіні, але її захист тільки розізлив Порпору.

— Я вам говорю й стверджую, — вигукнув він, не думаючи про те, що його може почути Буонончіні, — що Гендель навіть в оперних своїх творах вищий за всіх композиторів минулого й сьогодення. Зараз доведу вам це. Консуело, іди до клавесина й проспівай нам арію, яку я тобі вкажу.

— Я вмираю від бажання почути чудову Порпоріну, — сказала «посланниця», — але благаю вас, нехай вона не виконує в присутності Буонончіні й пана Гольцбауера творів Генделя — їх не потішить такий вибір…

— Авжеж, — перебив Порпора, — це їхній живий осуд, це їхній смертний вирок!

— У такому разі, маестро, запропонуйте їй проспівати що-небудь із ваших творів, — попрохала Вільгельміна.

— Так, це, ясна річ, не викличе ні в кому заздрості! Але я хочу, щоб вона проспівала саме Генделя. Я цього хочу!

— Учителю, не змушуйте мене сьогодні співати, — почала прохати Консуело. — Я ж тільки-но з далекої дороги…

— Звичайно, це значило б зловживати люб'язністю вашої учениці, і я відмовляюся від свого прохання, — мовила Вільгельміна. — У присутності цінителів, особливо пана Гольцбауера, директора імператорського театру, не треба ризикувати репутацією вашої учениці. Будьте обережні!

— Ризикувати! Та що ви кажете! — різко обірвав її Порпора, знизуючи плечима. — Я чув її сьогодні вранці й знаю, чи ризикує вона своєю репутацією, виступаючи перед вашими німцями.

Цю суперечку, на щастя, було перервано появою нового гостя. Всі поспішили привітати його, і Консуело, яка бачила й чула в дитинстві у Венеції цього кволого, зарозумілого й самовдоволеного чоловіка з жіночним обличчям, хоча й знайшла його постарілим, зів'ялим, споганілим, смішно завитим і одягненим із несмаком старого селадона, все-таки зараз же впізнала в ньому незрівнянного, виняткового сопраніста Майорано, відомого під іменем Кафареллі, або, скоріше, — Кафаріелло, як його називали скрізь, за винятком Франції.

Неможливо було знайти хлюста більш зухвалого, ніж цей премилий Кафаріелло. Жінки розбестили його своїм поклонінням, а овації публіки запаморочили йому голову. Замолоду він був такий красивий, або, вірніше, такий миловидний, що дебютував в Італії в жіночих ролях. Тепер, коли йому було під п'ятдесят (а на вигляд він здавався набагато старшим, як більшість сопраністів), важко було без сміху уявити собі його Дідоною або Галатеєю[226]; химерність його вигляду доповнювала манера удавати із себе хороброго і з будь-якого приводу підвищувати голос, тонкий і ніжний, природу якого важко було змінити. Однак його манірність і безмежне марнославство мали й позитивну сторону. Кафаріелло занадто високо ставив перевагу свого таланту, щоб перед ким-небудь розсипатися в милих речах; він також занадто дбайливо цінував своє достоїнство артиста, щоб перед будь-ким плазувати. Нерозважливо сміливо тримав він себе зі знатними особами, навіть із монархами, і тому його не любили вульгарні підлесники, бачачи в його зухвалості докір собі. Справжні цінителі мистецтва прощали йому все, як геніальному віртуозові. Хоча йому й дорікали за багато негідних учинків, одначе змушені були визнати, що в його артистичному житті бували вчинки й мужні й великодушні.

Мимоволі й ненавмисно виявляв він зневагу й певним чином невдячність стосовно Порпори. Він добре пам'ятав, що протягом восьми років навчався в нього й мав завдячувати йому всіма своїми знаннями, але ще краще пам'ятав той день, коли його вчитель сказав йому: «Тепер я нічого вже не можу тебе навчити! Va, figlio mio, tu sei il primo musico del mondo»[227]. І з цього дня Кафаріелло, що дійсно був першим (після Фарінеллі) співаком світу, перестав цікавитися всім, що не було ним самим. «Позаяк я перший, — сказав він собі, — виходить, я єдиний. Світ створений для мене. Небо дарувало таланти поетам і композиторам тільки для того, щоб співав Кафаріелло. Порпора — перший учитель співу в світі тільки тому, що йому судилося відшліфувати талант Кафаріелло. Тепер справа Порпори закінчена, його місія завершена, і для слави, для щастя, для безсмертя Порпори досить, аби Кафаріелло жив і співав». Кафаріелло жив і співав, він був багатий і знаменитий, а Порпора був бідний і покинутий. Але Кафаріелло цим анітрохи не тривожився й говорив собі, що він досить зібрав золота й слави, і це цілком винагороджує його вчителя, що дав світові таке чудо.

Розділ 84

Кафаріелло, входячи до вітальні, зробив ледь помітний загальний уклін, але ніжно й поштиво поцілував руку Вільгельміни, після чого поблажливо-люб'язно поговорив зі своїм директором Гольцбауером і з недбалою фамільярністю потряс руку своєму вчителеві Порпорі. Вагаючись між обуренням, викликаним фамільярністю колишнього учня, і необхідністю зважати на нього (адже якби зажадав Кафаріелло поставити його оперу й узяв на себе головну роль, він міг поліпшити справи маестро), Порпора заходився розсипати йому похвали й розпитувати про його недавні перемоги в Парижі, так тонко іронізуючи при цьому, що самовдоволений співак не міг не піддатися обману.

— Франція! — вигукнув Кафаріелло. — Не говоріть мені про Францію! Це країна дрібної музики, дрібних музикантів, дрібних цінителів музики й дрібних вельмож. Уявіть собі, цей нахаба Людовік П'ятнадцятий, прослухавши мене в декількох концертах духовної музики, раптом передає мені через одного зі своїх знатних вельмож… здогадайтеся що… якусь погану табакерку!

— Але, звичайно, золоту і з коштовними діамантами? — зауважив Порпора, навмисно виймаючи свою табакерку з фінікового дерева.

— Ну звичайно, — сказав тенор. — Але подумайте, яка зухвалість: без портрета! Піднести мені просту табакерку, наче я маю потребу в коробці для нюхального тютюну. Фі! Яке міщанство! Я просто був обурений!

— І сподіваюся, — сказав Порпора, набиваючи свій хитрий ніс, — ти гарненько провчив