Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

— Звичайно, пані. Ви даремно не подумали про це раніше.

— Нічкувати доведеться тут. Але вдень, либонь, не варто.

— Так, пані. Вас, безперечно, послухаються і зателефонують в разі чого.

— До побачення. Бажаю вам втішних вісток.

— Взаємно, дорога пані.

Черговий — молоденький, свіжий і полискуючий, мов у молоці скупаний, поліцай — шанобливо запевнив Марту, що негайно сповістить, якщо будуть новини.

На вулиці Марта вирішила не йти до редакції і подзвонила Найді.

— Привіт, ясочко, звідки телефонуєш?

Марта сказала, що в неї горе і вона хоче його бачити.

– Іду, — промимрив Захар. — Де тебе шукати?

— На Ринковій площі. Слухай, Захаре, Мирося Коваль не вийшла на роботу? Ні?.. Ну, я чекаю.

Він простував підбігці, Марта завважила його перед трамваєм, і в неї тьохнуло серце. Кондуктор погрозив Найді кулаком.

— Мартусю… — прикусив по-дитячому губу.

— Пропала моя Олеся, Захаре. Що робити? Мирося Коваль подала в комісаріат заяву на пошуки.

— Коли?

— Зникла? Того ж таки дня, як я поїхала до Золочева.

— Чого ж Мирослава мене не повідомила! — сказав він з жалем. — Поліція? У них така метода, що можна сконати через невідомість.

— Я вблагала чергового, щоб подзвонили до редакції, якщо що-небудь вияснять.

– І в редакції нема тобі чого нидіти. Іди спати, на тобі лиця нема. Я передам Полянському, щоб час від часу попитував, що там у комісаріаті з’ясували, він має до них доступ, а ти — мерщій відпочивати. — Він у задумі стиснув плечима. — Я навідаюся до тебе додому. — Він глянув на годинник. — Найдалі, Мартусю, о третій пополудні. — Покрутив головою. — От Мирося! З жінки ніколи не вийде добрий журналіст. Ми ж маємо певні повноваження, зв’язки… Поліція? Що поліція! Іди, Мартусю. — Він легко скерував її в бік тротуару, а сам попрямував до телефонної будки.

Коли Марта уздріла на подвір’ї чоловіка, що нетерпляче походжав уздовж квітника, їй стало зле і вона мусила опертися об штахети. "Боже, що в тебе на мислі!.." Чоловік повернувся обличчям до неї, це був Тодосій Сліпчук, але од цього Марті не стало краще.

— Пані Марто! — кинувся він назустріч. Одначе він не здогадувався, в якому вона стані, і затуркотів: — Я приїхав услід за вами нічним поїздом, вже години зо дві чекаю — ніхто не відзивається, всі входи на замках. Пан Юліан листа вам передав.

З перших слів Марті здалося, що це один із запатарайканих цензорами листів із в’язниці. Юліан писав про вкрите снігом поле, спокій і довгий сон, що, мабуть, надовго окутає все довкола. Аж вкінці: "Вибач, Мартусю. Якісь кострубаті гадки, асоціації. Пишу в присутності "гостей". При першій можливості нагадаю про себе. Цілую. Обривається серце. Що вдієш, друженьку…"

— Його заарештували?

— Налетіли, пані Марто, справжнісінька облава.

— Це їх коханий обряд.

— Що, пані Марто?

— Нічого, — вона подала йому ключі. — Одчиніть, будь ласка.

Це вже скидалося на змову. Марті шкодувало великих зусиль одігнати п’янку, спокусливу спонуку вибігти на вулицю, крикнути натовпові: "З мене вимотують жили, добийте мене, люди!"

— Ось стілець, Тодосію, сідайте. — Опустившись на канапу, вона підперла рукою голову, погляд її впав на недоречне, беззмістовне скопичення шафок і шухляд, дивовижну суміш готики і модерну — Юліанів смішний витвір — фаетон". — Ви, певне, голодні, Тодосію. Я не в змозі накрити на стіл, будь ласка, подивіться на кухні, там щось повинно знайтися.

— Про мене не турбуйтеся, пані Марто. Але, може, вам треба підкріпитися? Не знаю, чи потраплю, я звик задля себе бавитися з горщиками. Приготувати вам каву?

— Запаліть примус. Тодосій подався на кухню.

— Ось і навтішалася, — сказала тихо. — Нарадувалася! Тепер спокутуй. Велике і тривале щастя не дозволяється. Est modus in rebus[100]. Знову все в тебе забрано, шкіра твоя залубеніє, а що ще велено рабі?!

— Що ви тут робите? — почувся Марселлин голос.

— Каву… Варю каву для пані Марти.

— Що чути? — спитала Марселла з порога.

— Нічого не відомо.

— Це ваш знайомий?

– Інакше його тут не було б.

— Якийсь… поважний, наче церковний староста.

— Такий вже є.

— Пані Марто, — звернулась Марселла, вмощуючись поруч на канапі. — Признайтеся, ви від цього не втратите: вашого Юліана випустили?

Марта кивнула.

– І вже забрали?

— Приїхав ось чоловік сказати.

— Пані Марто, я вас не видам, люди, які пережили таку наругу, як я, не роблять підлоти. Юліанова кличка — Цезар?

— Так, — відповіла Марта після паузи.

— Значить, йшлося про Юліана. І його забрали, пані Марто, і багатьох, у кого він був. Ренет сказав: ліпше їх замкнути, перш ніж розійдеться чутка про університет. Каже: зовсім не до речі тяганина і слідство, тим паче що університет — це світовий скандал. Полковник Родзісад згодився з ним. І про вас була бесіда. Даруйте, пані Марто, Ренет спитав полковника: "А як бути з дівкою?" Полковник засміявся: "Пан Ренет, вам уже тридцять, а ви досі не знаєте, для чого мужчині дівка. Цезар — хитрий конспіратор. Ті часи минули, коли дівкам видавали таємниці". Я вам, сердешна моя, додала болю, але я не могла мовчати.

— Я лиш можу вам подякувати, пані Теклю, — Марта торкнулася її руки.

Господиня відштовхнула Мартину руку і зблідла.

— Пані Марто! Прошу вас, молю, благаю — не називайте мене так. Вам гірко, сестро, ви мене повинні зрозуміти: Текля вмерла. Я вмерла, пані Марто, і я хочу ожити. Марселлою охрестив мене цей кат, полковник. Я божеволію, в мене немає імені. Я народжуюся заново без імені…

Вона вмовкла, бо до кімнати увійшов з тацею і двома горнятками кави Тодосій Сліпчук. Цей чоловік страждав душевним дальтонізмом.

— Ви господиня, правда? — запитав він добродушно, намагаючись зазирнути Марселлі у вічі. — Я і вам налив кави. Прошу, пані Марто, прошу пані… Не знаю, як зовуть вас… Я Тодосій Сліпчук… — Він не помічав, з якою ненавистю дивиться на нього Марселла. — Мій аргентинець, небіжчик, любив міцну-преміцну каву. Може, я трохи переборщив, то вибачте. Прошу, пані Марто. Прошу, пані…

— Марто! — гримнула Текля-Марселла.

— Теж Марта? — аж ніби зрадів Сліпчук. — То покуштуйте, пані Марто, зварив за аргентинськими смаками.

Марселла позирнула на Марту, Марта — на Марселлу, обидві стиснули плечима.

– І сміх і гріх, — прошепотіла Марселла. Безбентежний Тодосій і собі налив кави і всівся ближче до жінок.

— Коли ми їхали в Україну, пан Костянтин наповідав: "Все можеш лишити, тільки не забудь набрати кави". В нас цей напій мало вживають. Ого, якби довелося вривати копійку на каву, моя небіжка Надя вигнала б з хати: "Геть із