Читати книгу - "Учта для гайвороння"

примусь себе вислухати. Вони мають надіслати їй маестра. Даянерис слід давати поради, вчити, захищати… Стільки років я сидів і чекав, пильнував і спостерігав… а тепер, коли зайнявся світанок нового дня, я вже надто старий. Я помираю, Семе. — Сльози потекли зі сліпих білих очей. — Смерть не має вже лякати такого кволого старого, але чомусь лякає. Хіба не дурниці? Мене здавна огортає пітьма — з якого ж дива її боятися? І все ж думка мимоволі звертає на те, що буде, коли останнє тепло залишить моє тіло. Чи бенкетуватиму я вічно в золотих палатах Батька, як кажуть септони? Чи побалакаю з Яйком, чи знайду Даерона здоровим і щасливим, чи почую, як сестри співають своїм дітям? А що як коневладці мають рацію? Чи не пронесе мене в останню путь нічним небом огир, утворений з полум’я? А чи не доведеться ще й повернутися у цей паділ смутку? Хто насправді може знати? Хто побував за стіною смерті й бачив на власні очі? Лише упирі, живі мерці. А ми знаємо, чого вони варті. Кому знати, як не нам.

Сем зовсім не тямив, що йому відповідати. Але все ж спробував подарувати старому таку розраду, яку зумів. А потім прийшла Йоля і заспівала пісеньку — безглузду пісеньку, якої навчилася в інших Крастерових дружин. Слухаючи її, старий посміхнувся і заснув утішено.

То був один із останніх добрих днів маестра Аемона. Опісля старий майже не прокидався віді сну під купою хутра у капітановій бесіді. Час від часу він бурмотів щось крізь сон, а коли розплющував очі, то кликав Сема, наполягаючи, що має йому щось розказати — і часто-густо забував, що саме, доки Сем прибігав на заклик. А хоч би й не забував — однак розмова звертала на якісь нісенітниці. Аемон згадував про сни, та ніколи не казав, чиї вони: про скляні свічки та яйця, що не налупилися. Повторював, що сфінкс не загадує загадок, бо він сам — загадка, хай би що це означало. Прохав Сема почитати йому з книжки септона Барта, чиї писання спалили ще за царювання Баелора Блаженного. А ще якось прокинувся і заплакав гіркими слізьми.

— Дракон мусить мати три голови, — лементував Аемон, — але я надто старий і немічний, щоб стати однією з них. Я маю бути з нею, показувати їй шлях… але тіло зрадило мене.

Поки «Коричний вітер» долав шлях крізь Пороги, маестер Аемон коли-не-коли забував Семове ім’я, а іноді вважав його за одного зі своїх померлих братів.

— Він застарий для такої довгої тяжкої подорожі, — сказав Сем Йолі на носі корабля, ковтнувши ще оковитої. — Джон мав би знати. Аемонові було сто і два роки — куди йому в море? Якби лишився у замку Чорному, то прожив би ще років десять.

— Або ж його спалили б. Червона жінка. — Навіть тут, за тисячі верст від Стіни, Йоля стереглася називати ім’я пані Мелісандри вголос. — Вона ж хотіла королівської крові для своїх вогнів. Вала про це знала. І Сніг-воєвода знав. Саме тому зі мною відіслали Даллиного малого, а мого лишили замість нього. Тут маестер Аемон заснув і не прокинувся, а якби лишився там, то згорів би у вогні.

«Його однак доведеться спалити, — подумав Сем похнюплено, — але тепер це мій тягар.» Таргарієни віддавали своїх покійників вогню. Певно, Кухуру Мо не міг дозволити поховальне вогнище на своєму «Коричному вітрі» — тому тіло Аемона поклали до барила з міцною чорною оковитою, щоб зберегти до прибуття корабля до Старограду.

— У ніч перед смертю він попрохав потримати дитину, — казала далі Йоля. — Я вже злякалася, що він її впустить, але не впустив, а погойдав і замугикав пісеньку. А Даллин малий простяг руцю і помацав йому обличчя, ще й так за губу вхопив… я вже злякалася, чи старому не боляче. Але маестер лише засміявся.

Вона попестила Семові руку.

— Чи не назвати малого Маестром? Якщо хочеш. Лише згодом, не зараз. А тоді можна.

— Маестер — це не ім’я. Краще назви Аемоном.

Йоля трохи подумала.

— Далла народила його посеред битви, коли навколо співали мечі. Таке і має бути його ім’я. Аемон Битвородний. Аемон Сталева Пісня.

«Таке ім’я припало б до смаку навіть моєму батькові. Це ім’я для воїна.» Зрештою, хлопчик був сином Манса Розбишаки, молочним онуком Крастера. І не мав ані краплі боягузливої Семової крові.

— Так. Дай йому це ім’я.

— Дам. Але тільки коли виповниться два роки, — пообіцяла вона, — не раніше.

— А де малий? — нарешті дотумкав спитати Сем. За смутком та міцним напоєм він не одразу зрозумів, що Йоля не має з собою дитини.

— В Кодж’ї. Я попрохала її трохи його подивитися.

— А…

Кодж’я Мо була капітанова донька — вища за Сема, струнка, мов спис, зі шкірою чорною та гладенькою, наче вилощений гагат. Вона очолювала корабельних «червоних лучників» і сама натягала лук подвійного вигину з золотодерева, що кидав стріли більше як на півтори сотні сажнів. Коли на Порогах їх запопали пірати, Кодж’їни стріли поцілили з тузінь нападників, поки Семові безсило падали у воду. Єдине, що Кодж’я Мо любила більше, ніж свій лук — це підкидати Даллиного малого на коліні та співати йому пісеньки літньою мовою. Дичацький принцик став улюбленцем усіх жінок на кораблі; Йоля потроху призвичаїлася довіряти їм так, як не довіряла жодному чоловікові.

— Кодж’я дуже добра, дяка їй, — сказав Сем.

— А я спершу її боялася, — зізналася Йоля. — Вона ж така чорнюща, а зуби такі великі й білі… я гадала, вона якесь чудовисько чи дикий звір. Але вона зовсім не злий звір, а добра, весела, і мені до вподоби.

— Я знаю, що вона тобі подобається.

Майже все Йолине життя єдиним чоловіком, якого вона знала, був жорстокий, моторошний Крастер. Решта людей її світу складалася з самих жінок. «Чоловіки лякають її, а жінки — ні» — зрозумів Сем. І не міг винуватити дівчину. Колись у Рогошпилі він теж віддавав перевагу дівчачому товариству. Рідні сестри були з ним добрі й лагідні; та й навіть коли інші дівчата дражнилися і глузували, від злих слів легше було відмахнутися, ніж від стусанів та копняків, якими його дарували замкові хлопчиська. Навіть тут, на «Коричному вітрі», Семові велося краще з Кодж’єю Мо, ніж з її батьком; утім,