Читати книгу - "Учта для гайвороння"

— І ти мені подобаєшся, Семе, — прошепотіла Йоля. — І цей напій. На смак він як вогонь.

«Авжеж, — подумки погодився Сем, — напій для драконів.» Кухлі їхні спорожніли, тож він пішов до барила і наповнив їх знову. Сонце висіло низько над обрієм на заході — втричі більше, ніж він звик. У тьмяному червонястому світлі обличчя Йолі здавалося зашарілим. Вони випили за Кодж’ю Мо, і за Даллиного хлопчика, і за Йолиного малого, що лишився на Стіні. А далі неможливо було не перехилити ще чарку за Аемона з дому Таргарієн.

— Хай Батько дарує йому правий суд, — мовив Сем, хлюпнувши носом.

Коли за маестра Аемона було випито, сонце майже зникло — лишилася тільки довга риска тьмяного червоного сяйва над західним виднокраєм, схожа на кривавий розтин у небі. Йоля зізналася, що від напою їй наче корабель крутиться навколо, і Сем повів її униз драбиною до жіночих помешкань на носі корабля.

Усередині зі стелі висів ліхтар; саме об нього Сем і вдарився головою, щойно увійшов.

— Ой! — скрикнув він, а Йоля стривожено перепитала:

— Тобі боляче? Дай подивитися!

Вона нахилилася ближче…

…і поцілувала його у вуста. Сем мимоволі відповів тим самим. «Я проказав обітниці» — подумав він, але її руки вже смикали чорний одяг тут і там, вовтузилися зі шворками штанів. Він перервав довгий поцілунок словами:

— Нам не можна…

Але Йоля заперечила:

— Можна!

І знову вкрила його вуста своїми. «Коричний вітер» крутило й колихало навколо них, у роті йому смакував напій з Йолиного язика, і раптом її груди оголилися, а він торкався їх власними долонями. «Я проказав обітниці» — знову подумав Сем, аж тут один з її сосків якось пробрався до його рота. Він був рожевий і твердий; Сем посмоктав його і відчув, як рот наповнився молоком, як воно змішалося зі смаком оковитої… ніколи раніше він не куштував нічого смачнішого і солодшого. «Якщо так чинити, то чим я кращий за Дареона?» — спитав себе Сем, але не знайшов сили припинити. І раптом назовні показався його прутень — випнувся зі штанів, наче товста рожева щогла. Стоячи посеред помешкання, Сем мало не зареготав — таким дурним і кумедним почувався тієї миті. Але Йоля штовхнула його на свій солом’яник, підібрала спідниці навколо стегон і опустилася на нього, тоненько заскигливши. І це було ще краще, ніж сосок. «Яка вона мокра, — подумав Сем, стогнучи і хапаючи повітря. — Я й не думав, що жінки там бувають такі мокрі.»

— Тепер я твоя дружина, — прошепотіла вона, ковзаючи вгору і вниз.

Сем застогнав і подумав: «Ні, ні, це неможливо, я ж проказав обітниці, я присягнувся…». Але єдине слово, що в нього вирвалося, було:

— Так!

А потім вона заснула у його обіймах, охопивши руками і поклавши голову на груди. Семові теж не завадило б поспати, та він був п’яний від оковитої, молока юної матері та самої Йолі. Він знав, що має піти до власної гамаки у чоловічому помешканні, але дівчина почувалася на ньому так добре, що Сем не зважувався й ворухнутися.

Раптом почали входити інші чоловіки й жінки. Сем слухав, як вони цілуються, сміються і паруються одне з одним. «Літньоостров’яни. Це така в них жалоба. Вони відповідають на смерть силою життя.» Сем читав про це десь, багато років тому. І спитав себе, чи знала про це Йоля — чи не сказала їй Кодж’я Мо, що саме треба робити.

Він вдихнув пахощі її волосся і витріщився на ліхтар, що висів над головою. «Навіть сама Стариця тепер не вкаже мені безпечного шляху відти, де я опинився.» Найкраще було б зараз потай утекти і стрибнути в море. «Якщо я потону, ніхто не дізнається, що я осоромив себе, порушив обітниці. А Йоля знайде собі кращого чоловіка замість жирного вайлуватого боягуза.»

Наступного ранку він прокинувся у власній гамаці в чоловічому помешканні. Над ним гримів щось про вітер голос Чжондо.

— Вітер дме! — волав помічник капітана. — Встати і робити, Чорний Сем! Вітер дме!

Де Чжондо бракувало слів, там він надолужував гучністю. Сем хутко викотився з гамаки на ноги і негайно пошкодував. Голова ладна була луснути навпіл, один з пухирів на долоні вночі розірвався, шлунок вивертало назовні. Проте Чжондо не знав жалю, і Семові лишалося тільки похапцем розшукати свої чорні лахи. Вони знайшлися на підлозі під гамакою безладною вогкою купою. Спершу Сем принюхався, щоб зрозуміти, наскільки вони брудні — і вдихнув сіль та смолу, вологий таш і плісняву, садовину, рибу, чорну оковиту, чудернацькі прянощі та дерево з чужих земель, і до всього міцний присмак власного висохлого поту. Але почулися йому і Йолині пахощі: чистий запах волосся, солодкий — молока, і вже тому закортіло знову нап’ясти одяг на себе. Втім, чого б Сем тільки не віддав за теплі сухі шкарпетки — бо між пальців ніг вже почав рости якийсь гидкий грибок.

Скрині книжок було геть не досить для сплати за перевіз чотирьох людей з Браавосу до Старограду. Але на «Коричному вітрі» бракувало рук, і Кухуру Мо погодився взяти їх за умови, що вони відроблятимуть. Коли Сем заперечив, що маестер Аемон заслабкий, хлопчик — немовля на руках, а Йоля жахається моря, Чжондо зареготав і відповів:

— Чорний Сем — великий товстун. Чорний Сем працювати за чотири.

Та правду кажучи, у справах корабельних Сем почувався таким криворуким, що сумнівався, чи працює хоч за одного доброго жегляра. Але все-таки старався, як міг: чисто вишкрібав чардак камінням, витягав ланцюги котвиць, скручував линви у кільця, полював на щурів, цирував подерті вітрила, латав щілини у коробі гарячою пухирчастою смолою, чистив рибу від кісток, різав садовину для кухаря. Йоля теж пробувала допомагати. З корабельними линвами вона поралася краще за Сема, хоча подеколи вигляд порожнього водяного безмежжя змушував її налякано заплющувати очі.

«Йоля, — подумав Сем. — Що мені робити з Йолею?»

День був довгий, пекучий, липкий від поту і вологої спеки. А ще довшим його робило гупання у голові. Сем відволікав себе, вовтузячись із линвами та вітрилами, клопотався дорученнями Чжондо, і якомога уникав очима двох речей: вигляду барила оковитої, куди поклали тіло старого маестра Аемона, і погляду Йолі. Він не міг стати з нею лицем до лиця зараз, після скоєного минулої ночі.