Читати книгу - "Українське письменство"

Такий літературний Харків… Київська лава поетів значно численніша, але разом з тим і різноголосіша, різномастіша. На першому плані стоять, розуміється, деструктивісти, руїнники, що «констатують» смерть мистецтва і прямують до «метамистецтва», яке, на їх думку, буде — «можливо, одною з галузей індустрії, а можливо, і одною з галузей спорту». До групи руїнників, «панфутуристів» увійшли Михаль Семенко, Ол. Слісаренко, Г. Шкурупій і ще кілька dii minores. Семенко взяв на себе ролю ідеолога групи (в збірнику «Семафор у майбутнє»), а Шкурупій — ролю головного деструктора. З окремими публікаціями виступив один тільки Шкурупій, — але його «Психотези» не що інше, як давнє і всім (— всім! всім!) знане «епатування буржуа», змагання здивувати й образити міщанський смак, причому методи цієї епатації не уявляють рішуче нічого нового в порівнянні до давніх випадів Семенка…

Група поетів-символістів виявила себе на протязі року дуже мало. Загул загубився десь на провінції; Савченко після своєї «Землі», здається, не друкував нічого; один лише Тичина дав крупні речі: «В космічному оркестрі» (в «Шляхах мистецтва» і окремо) і не видрукувану ще в цілому поему «Сковорода». «В космічному оркестрі» — річ нерівна, де поруч з місцями слабенькими трапляються великі підйоми, місця надзвичайної сили; особливо визначається уривок 6-й «Мов пущене ядро з гармати», що одкриває перед очима такі широкі, неокраяні простори, як і знаменитий «Пролог на небі» з ґетевського «Фауста». Його міцний рефрен, тричі повторений:

в далеко більшій мірі дозволяє відчути титанічний ритм революції, ніж десяток інших, спеціально революції посвячених поем… З поеми «Сковорода» відомо поки що кілька місць, переважно описових, повних музики, пластичних і колоритних, але місць, які ще не дають змоги говорить про всю композицію.

Цікавим і блискучим був виступ двох поетів, що одійшли або одходять від символізму в область строгого мистецтва, що, по слову одного з російських теоретиків, уникає всякого роду «преувеличений, распространительных толкований и осмысливанья» — в область так зв. «неокласицизму». Я маю на оці П. Филиповича і Максима Рильського. На книзі Филиповича — «Земля і вітер» — ще лежить відпечаток символістичного мислення. Смерть міста в 1919—20 рр., «подихи пожеж», «сиві зграї скупих і сірих днів», «безмежна країна», де «хтось» «кличе вітер і сіє жах, і на чорнім коні Ленору без упину мчить у степах», а над усім тим символічний образ людини «над чорною ріллею», «як небо гордої і сильної як земля». Тільки в міру того, як ми доходимо до краю збірника, перед нами виступають поодинокі риси нової манери. З Рильського «неокласик» далеко рішучіший — його тонкий реалістичний стиль не лишає нічого недосказаного, нічого такого, що треба було б «угадувать» або «відчувати». Різне у обох поетів і відношення до сучасності. Поезія Филиповича звернена лицем до сучасності і в своєму ритмі одбиває її ритм; очі Рильського вглядаються то в «синю далечінь» сільського крайобразу, то «в синю далечінь» минулого, його думка з «вічними супутниками» — «Гомером і Бодлером», його мрія тільки про те, щоби в затишку, над удками

І ще в одному відношенні цікава «Синя далечінь» Рильського. В ній і сліду нема того ораторства, тієї велемовної риторики, в якій так охоче за прикладом незрівнянного Маяковського вправляються наші поети.

Серед інших явищ у галузі поезії принотуємо ще Т. Осьмачку з його «Кручею» (вид. «Слово») і дві книжки перекладів: А. Кримського — 3-й том «Пальмового гілля» (вид. «Час»), куди увійшли уривки з «Шагнаме», Сааді, Гафіз і ціла низка менших, здебільшого східних поетів, і Мик. Терещенка — прекрасно видана (в-во «Спілка») книжка перекладів з Вергарна.

Значно слабше стояла в минулому році справа з прозою. З 1917 р., відколи скінчився страшний трилітній мартиролог української культури і книжки, і знову ожила преса, у нас появилося всього лише 3—4 талановитих прозаїки. В російській літературі тим часом виросла ціла школа «Серапіонових братів», росцвівся блискучий талант Замятіна, до високої досконалості розвинулася літературна техніка. А у нас — Івченко з «Шумами весняними», Михайличенко — з «Блакитним романом» та ще три-чотири новелісти з блаженної пам’яті «Грона». В минулому році наші прозаїки не появили нічого, що могло б стати в ряд із здобутками поезії. Валеріян Підмогильний видрукував у «Шляхах мистецтва» невеличку повість «Остап Шаптала», але ця нова повість оказалась значно слабшою не тільки від «Епідемічного барака» (в альманахові «Вир революції»), але й від «Собаки» (збірник «Жовтень»); Михайло Івченко містив тільки дрібні ліричні речі, про які рішуче нічого не можна сказати ні доброго, ні злого; нагадав про себе Васильченко; виступив М. Хвильовий (в «Шляхах мистецтва»); появилася в виданні «Слова» невеличка книжечка оповідань і нарисів Григорія Косинки («На золотих богів»). Оповідання Косинки уявляють з себе одне з найпомітніших літературних явищ в обсягу прози. В них