Читати книгу - "Українське письменство"

багато тонкої і влучної спостережливості, велика доза художньої безпосередності і прямоти. Мова у Косинки сильна, імпресіоністична. Але при всьому тому ці оповідання справляють враження тільки ескізів для великої картини, лише матеріалу, зібраного для великої повісті. Весь час почувається, ніби у автора немає «ідейного стержня», на який би він міг нанизати свої спостереження. В розумінні композиції Косинка стоїть значно нижче від другого молодого нашого белетриста — Підмогильного.

На цім ми й можемо покінчити огляд. Те, що з’явилося друком, розуміється, зовсім не вичерпує того, що написано і що могло би з’явитися, коли б видавнича справа стала на тверді ноги. Безперечно, велика сила речей лежить у рукописах, дожидаючись кращих часів. І хіба не прикро, наприклад, знати, що третій том лірики такого поета, як Філянський, ще й досі не може з’явитися в світ, бо ні одно з видавництв не може підняти видання, розрахованого на небагатьох читачів; хіба не боляче, що видавництва волею часу примушені пускати тільки ексцерити з того матеріалу, який передають їм автори? Розуміється — і прикро, і сумно, і боляче. Але варт порівняти 1922-й рік з 1920-м або 21-м, і можна з надією дивитись вперед. З «мертвої точки» ми уже зрушили.

1923

Дмитро Загул. Поетика{117}
Підручник по теорії поезії для факсоцвихів, педагогічних курсів, профтехнічних шкіл, технікумів та для самонавчання. Переднє слово Б. Якубського, обкладинка художника Г. Дубинського. Видавництво «Спілка». Київ, 1923. Стор. 144

Наші поети з колишньої символістичної течії все охітніше звертаються до прози: «Лета к суровой прозе клонят, лета шалунью рифму гонят». Одні пишуть критичні розвідки, другі не без успіху спиняються над питаннями поетики.

Нова книжка Загула, назву якої виписано вище, — коли не рахувати спеціального розділу в «Короткій історії письменства» С. О. Єфремова та кількох теоретичних екскурсів в «Українській літературі» О. К. Дорошкевича, — є другою у нас спробою дати систематичний курс теорії поезії. Од першої спроби, від курсу С. Ю. Гаєвського (Кам’янець-Подільський, 1921) вона різниться більшою повнотою викладу, дещо ширшим планом та певним ухилом автора від історичної поетики в бік поетики, так мовити б, морфологічної.

В книзі Загула три розділи. Перший — вступний — розглядає питання про «мистецтво, як життьову потребу» та про «суть поетичного мистецтва»; розділ другий присвячено формам образової та образово-ліричної поезії, з традиційним поділом її на епос, лірику й драму. Розділ 3-й складається з поетики образу, докладного огляду тропів та фігур і теорії вірша (ритміки, строфіки, евфонії).

З них чи не найсильніше написаний розділ 2-й, де автор, очевидячки, орієнтується найлегше. Тут йому пощастило дати стислу і влучну характеристику драматичної форми, коротко і зрозуміло вияснити поняття зав’язки, розв’язки, експозиції й перипетії, проілюструвавши все те на такому добре знаному читачам зразкові, як «Наталка Полтавка». Хороші означення дано і різним формам ліричної поезії. До означень та характеристики літературних жанрів автор прилучає вказівки на зразкові утвори поезії в кожному жанрі. Але, на жаль, ці вказівки дуже короткі. Замість розповісти про генезу й еволюцію літературного роду, автор здебільшого обмежується простим переліком класичних творів французької, англійської, російської літератури. Особливо пошкодило це § 35, присвяченому повісті та роману. Здається, зовсім не зайвою річчю було б охарактеризувати ранню повість (грецьку і зах.-європейську), як роман «нанизуючого» типу, одмінний од роману сучасного «централізованого» (для зразка пор. «Дон Кіхот» або «Записки Пікквікського клубу» з «Бісами» Достоєвського); або, перераховуючи представників реалістичного роману, вказати на різницю роману англійського, французького і російського. Два-три епітети, одна-дві фрази могли б тут значно оживити сухий поминальний список.

В розділі 3-му інтересні сторінки, присвячені типовим образам; психологічним, соціальним, національним, а надто § 61, що трактує про взаємовідношення образів в літературному творі (образи контрастуючі, подвоєні і т. п.). В §§, одведених під теорію вірша, автор іде здебільшого за «Наукою віршування» Б. Якубського, але приклади і тут подає свої власні, часто-густо цілком свіжі, неутерті, з нових українських поетів (Хвильовий, Йогансен, Сосюра, Филипович, Рильський і ін.). Прекрасно підібрано зразки алітерацій та асонансів у Шевченка.

Щодо дрібних огріхів і помилок, то, розуміється, без них не обійшлося. Вірш Рильського «Несіть богам дари» (ст. 130) зовсім не «правильний сонет», як рекомендує його автор; з огляду на чергування рим, це скоріше так званий «sonnet libertin». Означення пародії (стор. 69) не зовсім ясне, а приклад пародії занадто не промовистий — хто пам’ятає тепер вірш Кл. Поліщука, пародію якого наводить Загул? Контрастуючі типи в «Хмарах» Левицького — з одного боку Воздвиженський і Дашкович (практик-великорос і «созерцатель»-українець), а з другого — Дашкович і Радюк (старе й молоде покоління), а зовсім не Воздвиженський і Радюк, як це читаємо на стор. 77.

Але ці дрібниці, розуміється, не заважають праці Д. Загула бути приємною і корисною новиною нашого книжкового торгу.

З зовнішнього боку видання виглядає гарно.

1923