Читати книгу - "Українське письменство"

Перед нами велика, монументальна книга, книга, яку тепер не всякий автор спроможеться дати і не всяке видавництво випустити в світ. Репрезентовано в ній 45 нових українських авторів, починаючи з Франка і кінчаючи «плужанами» — Пановим та Сенченком. При кожному з авторів — дата народження (виїмок становить один Філянський, що й досі таїть свої роки, біографічні відомості, іноді надзвичайно докладні, і широкий, часом вичерпуючий, бібліографічний покажчик.

Призначено книгу і рекомендовано для старших груп трудшколи, але, розуміється, вона здасться і слухачеві профтехнічної школи, і робфаківцю, і студентові ІНО, і навіть учителеві трудової та професійної школи.

Матеріал хрестоматії систематизовано, як це зазначає в передмові сам автор, по принципу соціологічному. Самий характер української літератури, як літератури «народницько-селянської з пролетарськими тенденціями», визначив «систему і порядок книги», загадавши авторові «найдужче підкреслити соціальні моменти в нашій літературі і заразом показати все багатство, всю різноманітність тем у ній і силу та красу творчих засобів українських письменників, що з свого класового становища виявляли справжнє, неприкрашене життя убогого селянства та робітництва, в умовах невпинних змін в економічній структурі України».

Отже, приступ до завдання вповні законний, потрібний і неминучий для того, хто не хоче в своїх літературних студіях одриватися од соціальної основи і для кого літературна творчість є продуктом економічно-соціальних умов. Тільки для чого автор ставить собі такі тематичні обмеження, зосереджуючись лише на «неприкрашенім житті убогого селянства і робітництва»? Адже ж пролетарський письменник не тільки той, хто пише про завод, а свою книжку віршів називає «Горно» або «Кузня». А соціологічні методи вивчення можна прикладати не тільки до того, що зветься змістом літературного твору, а і до того, що називається його формою.

Нам здається, що, обмеживши себе в добиранні зразків, т. Плевако не дав того, що хотів і що повинен був дати, — не дав враження сили і краси нового українського слова та різноманітності тем нових українських авторів. Обличчя нового нашого письменства вийшло у нього занадто одноманітним, бездарним, сірим.

Не можемо ми погодитися і з смаком автора — хоча, правда, про смаки не сперечаються.

Рішуче не можна зрозуміти, чому стільки місця відведено Манжурі, Грабовському (репрезентованому перекладами французьких та угорських авторів з російської мови), Чернявському, Хоткевичу, Черкасенку і чому пропущено Леонтовича з його цікавими етюдами про пана Гречку та Семанюка-Черемшину. Чому з поезій Франка дано такі ранні і слабенькі речі, як «Наймит», і не дано уривків з його прекрасних поем? Чому Самійленко репрезентований перекладами з Нікітіна і не репрезентований ориґінальними творами ямбічного характеру та такими типовими для нього переробками з Барб’є та Беранже? Бо хто ж такий Самійленко, як не продукт злиття і перетворення в меланхолійнім українськім темпераменті Галльського ямбу Барб’є та паризьких куплетів Беранже? Далі, чому не знайшла собі місця проза Кримського і Лесі Українки, особливо останньої, авторки, сильної і в описах, і в діалозі? Чому ліричні речі Лесі Українки наведено в такій, безперечно, недостаточній кількості? Де Коцюбинський «Тіней забутих предків», де його «Товариш Кирило», де «благоденствующий мужичок» — «Як ми їздили до Криниці», де «Голота» Винниченка, де його «Солдатчина і еміґранти»?

Не можна помиритися і з репрезентуванням пізнішої ґенерації. Де ранній, «кабаретовий» Семенко, перша ластівка асфальтового урбанізму? Я знаю, сам Семенко вважає найбільш характерними для себе революційні мотиви останніх поем, але критикові і авторові хрестоматії дозволяється думати інакше і вважати Семенка, поета кав’ярні і асфальтового тротуару — поетом, а Семенка революційних поезофільм та каблепоем — тільки здібним ритором. Де Рильський «Синьої далечіні»? Чому в книзі фігурують Панів і Сенченко і нема Йогансена, Филиповича, Підмогильного (невже не можна було дати одної-двох сторінок з його «Епідемічного барака»?) Чому так слабо представлений Хвильовий, по суті, єдиний сильний прозаїк харківської групи? А так би хотілося поруч «Кота в чоботях» побачити його «Солонський яр», «На глухому шляху», та ще, може, двох-трьох нових міщан, — щоб мати всю сучасність крізь призму художнього темпераменту і сприйнятливості Хвильового!

Найудатніше і найповніше репрезентовані в книзі Дм. Маркевич, Олесь, Чупринка, Загул, Слісаренко, Кобилянський, Чумак.

Друге, що, крім тематичного самообмеження в виборі зразків, треба закинути т. Плевакові, — це відсутність в його книзі керуючої, орієнтуючої руки. Я боюсь, що коли читач захоче конкретніше уявити собі поворотні моменти літературного розвитку, визначити уділову вагу поодиноких представників нового письменства, їх місце в еволюції літературного стилю, — плеваківська хрестоматія дасть йому дуже мало, видасться йому «необробленою, невпорядкованою громадою», накопиченням самого лише сирового матеріалу. Адже ж загальних міркувань щодо розподілу письменників, які можна знайти в передмові, — не досить. Потрібні групування письменників і в тексті; потрібні рубрики, заголовки, щоб не стояли поруч такі не подібні один до одного автори, як Карманський, Тичина і Як. Савченко, щоб читач виразно бачив школи і напрямки.

Те саме треба сказати і щодо бібліографії. Збирав її т. Плевако пильно. Користь від неї безперечна, особливо для шкільного робітника на селі, що часом має в руках розрізнені комплекти журналів і не знає, оскільки вони можуть стати йому в пригоді. Але невже і тут не треба