Читати книгу - "Сини змієногої богині"

«…Що ж до мистецької вартості пекторалі, то треба, безперечно, погодитись, що це найбільший шедевр ювелірного мистецтва стародавніх. У розміщенні врівноваженої, але дзеркальної композиції обох сторін трьох фризів пекторалі відчувається безумовний вплив найвищих досягнень античного мистецтва. Сполучення в образах надзвичайної реалістичної натуралізації, навіть надлишкової для таких мініатюр деталізації, і монументальності з довершеністю всіх фігур, художнім відтворенням експресії, емоцій є свідченням безпосереднього зв’язку з найвідомішими школами античних скульпторів Греції ІV ст. до н. е. Праксителя, Скопаса, Лісіппа, Лехара.

Зазначимо, що пектораль з могили скіфського царя виявилася пошкодженою, ба навіть зі слідами ремонту. Про її належність скіфському цареві ніхто не сумнівається. А ось як вона потрапила до нього від найкращих ювелірів Еллади – це питання. Очевидно, мають рацію ті дослідники, які вважають її зробленою на замовлення скіфського царя. Митець, що робив пектораль, безумовно, побував у Скіфії, бачив її природу, людей, їхній одяг, озброєння, коней, корів, телят, сцени доїння худоби тощо. Можливо, він зробив і якісь малюнки-ескізи.

Тож, безперечно, мала слушність дослідниця пекторалі М. Русяєва, яка писала: «Отже, різні дослідники, на основі власних уявлень, запропонували концепції, кожна з яких дає змогу проникнути в зображувальну суть і символіку пекторалі. Але чи означає це, що подальше дослідження такого унікального твору завершено і на його розгляді треба поставити крапку? Ні, схоже, вона постійно привертатиме увагу вчених, хоч би якими достовірними здавалися б її інтерпретації та розшифрування окремих сюжетів. Адже вони багато в чому відбивають світогляд і менталітет дослідників, їхні релігійно-філософські пристрасті та погляди, що склалися завдяки опануванню сучасними науковими знаннями, бо навряд чи такими ж могли володіти навіть наймудріші представники скіфських номадів». (Черняков І. // Українська газета. – 2005. – № 23.)

…За рікою Танаїсом вже не скіфська земля…

Якщо Скіфія, будучи в статусі Великої, займала територію від Дністра на Заході до самого Дону на Сході (два її головні кордони в часи її найбільшої могуті), то її спадкоємиця (бодай і територіально) Україна трохи не дотягла до розмірів своєї попередниці. Вірніше, дотягла лише до селища Мілове Луганської області, що є нині крайнім пунктом нашої країни на Сході. Звідти до синього Дону рукою подати, але він вже належить Росії. Спершу предки наші з Київської Русі щось там не догледіли, потім запорожці, які успішно заселяли ті краї, а вже згодом і ми, українці, бо ж не мали тоді своєї держави і дбайливих правителів-господарів, які б захищали територію своєї країни – так ми й опинилися без Дону, хоч мали там свої володіння. Приміром, місто Таганрог – Ростовська область РФ, що на березі однойменної затоки Азовського моря, – колись належало Україні, але в 1925 році було у неї нагло відібрано комуністичною Росією і Україна, теж тоді комуністична, не посміла й заїкнутися, аби відстояти своє у «старшого брата». Тож їй, обібраній, на згадку про Дон хіба що дивна пісня залишилася – «їхали козаки із Дону додому».

Чому дивна? А пригадуєте її зміст, про те, як козаки

Наївна дівчина й погодилась пристати до незнайомих молодців. На свою біду, адже далі невідомо чиї козаки (донські чи запорозькі. Та й чи козаки взагалі, а не якісь драпіжники з великої дороги?), підманивши дівчину, взяли та й, не придумавши нічого кращого, прив’язали її – як про те співається в пісні, – «до сосни косами», потім «назбирали хмизу» і… «підпалили сосну одгори донизу».

Отакої! Не козаки (та хіба козаки були такими?), а справді розбійники, садисти, чи не з патологічною пристрастю до жорстокості, катування безневинної християнської душі (чи вони отримували насолоду від страждання інших?). І хоч прив’язана до палаючої сосни Галя криком кричала, але, судячи з усього, не врятувалася. Незбагненні козаки дівчину таки спалили. Живцем! Невідь за що і в ім’я чого. Просто так, під недобрий настрій. За здорово живеш!