Читати книгу - "Сини змієногої богині"

і самі поснули під ними… Але ж усі ті, кого ми розкопуємо, були колись не просто одиницями суспільства, а ще й живими людьми, що орали цю землю, пасли худобу, воювали, щось любили і когось ненавиділи.

Про що мріяли вони? Що вело їх крізь нетрі століть? І якщо всі вони пішли в землю, залишивши по собі ці мовчазні могили, в чому ж тоді полягає сенс людського буття?

Коли при свічечці у глибокому підземеллі ножем і щіточкою воскрешаєш до нового життя – життя вже в науці – те, що зовсім недавно ще, з історичного огляду, було чиєюсь живою долею, не можеш не пройматися такими питаннями і не шукати відповіді на них, і тоді починаєш бачити, що, крім історичної інформації, всі ті рештки несуть ще якесь незбагненне світло людського духу, яке і тебе спонукає бути трішечки чистішим і довірливішим, трішечки уважніше придивлятися до всього, що діється навкруг. І як мені, людині, що останньою вже бачить це світло, залишатися байдужим і не зробити спроби перекласти його на людську мову?»

Бориса Мозолевського, археолога, поета і славного чоловіка, не стало 1993 року восени. Друзі знали, що він тяжко хворіє, майже безнадійно, але не вірилось, що це станеться так швидко. Він ще не виповнився й зрілістю – всього лише п’ятдесят сім років. Ну хіба це вік? З такими роками жити та жити…

Його привезли до приміщення Спілки письменників України – прощатися. Зійшлися поети і археологи, історики і читачі, родичі і всі ті, кому він був і залишився дорогим.

Голова поета покоїлась на подушечці, засланій українською вишиваною хусткою з чорними й червоними барвами. Біля голови полум’янів пучечок калини і лежала беретка, яку він любив носити. Як у тій пісні: «Червоне – то любов, а чорне – то журба…»

Бориса повезли до вічної його домівки на Байкову гору, а мені досі здається, що на південь України, в оті його рідні степи, де:

Відгуло, відпалало нестерпно. Тільки золото сонцем сія. Синім свистом над сизим Степом Славить вітер скіфське ім’я.

Лежить він на Байковій горі, його скіфи – по українських степах, а їхня – й віднині наша також пектораль – у національній скарбниці України. Її золоте сяйво є запорукою того, що ми, скіфів, наших далеких пращурів, і Бориса Мозолевського, поета нашого і їхнього також, ніколи не забудемо. Україна і Скіфія – то є два крила, на яких – віримо свято й нерушно – і досі літає і вічно літатиме правдива душа поета.

– Передай усім… – прохав він перед вічною розлукою друга свого і поета. – Скажи хлопцям, щоб не сварилися за те, що помилково називається славою… Хай шукають свою пектораль.

Що ж, це так, у кожного з нас мусить бути своя пектораль, і кожний з нас її – успішно чи ні – шукає все життя.

Маленькій своїй приятельці Марисі він якось написав такі рядки, що ними й завершимо свою розповідь про Бориса Мозолевського і його пектораль, яку взагалі завершити неможливо:

Не барися, Марисю, Поки день не дотлів, Підем з дядьком Борисом Зустрічать журавлів. У степу на могилі Під веселе «курли» Раптом скіфські богині Повиходять з імли. …А мені то не міфи — В серці горнеться страх: Справді, птиці чи скіфи Пломенять на вітрах? Із далекого вирію Повертають назад У країну, що вимріяв Їхній сивий вожак!.. Підростай же, Марисю, І до сонця злітай. І живи, і борися, І – усе пам’ятай: Чим глибинніш коріння, Тим стійкіша трава, Той не знає старіння, В кого пам’ять жива.