Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

За пів години я опинився в містечку і їхав спокійною вулицею крізь спальний район в оточенні будинків. На Білловому обійсті світилося. Я повернув на під'їзну доріжку і залишив Барабана на задньому дворі.

На мій стук двері відчинила Еліс. З хвильку повитріщалася на мене, а тоді промовила:

— Господи, Карле!

За кілька хвилин я вже сидів з Біллом у вітальні, а келих стояв на столі праворуч. Еліс пішла на кухню, припустившись величезної помилки — вона запитала, чи не голодний я.

Запалюючи люльку, Білл ретельно поглянув на мене.

— Твоя манера приходити і йти геть неймовірно вражає, — сказав він.

— Головне, обрати слушний час, — усміхнувся я.

— Та медсестра у шпиталі... практично ніхто не повірив її розповіді.

— Практично ніхто?

— Меншість, про яку йдеться, — це я сам.

— А що вона розповіла?

— Вона заявила, буцімто ти вийшов на центр кімнати, став двовимірним і просто щез, як старий солдат, яким ти, власне, і є[94], лишивши по собі веселку.

— Веселка може бути симптомом глаукоми. Їй варто перевірити зір.

— Вона перевірила, — відказав Білл. — Жодних відхилень.

— Ох, це кепсько. Бо на думку спадають тільки неврологічні проблеми.

— Годі, Карле. Вона ж сказала правду. І ти це знаєш.

Я всміхнувся і ковтнув з келиха.

— А ти, — мовив він, — маєш точнісінько такий вигляд, як і на гральній карті, що я зауважив ще тоді. У комплекті з мечем. Що відбувається, Карле?

— Все досі дуже заплутано, — відказав я. — Навіть заплутаніше, ніж коли ми востаннє бачилися.

— Тобто ти й досі нічого не можеш пояснити?

Я похитав головою.

— Коли все закінчиться, я обіцяю тобі екскурсію моєю батьківщиною за програмою «все включено», — відказав я. — Якщо в мене досі є батьківщина. Просто зараз із часом геть скрутно.

— Що я можу зробити, аби допомогти тобі?

— Надати інформацію. Щодо мого старого будинку. Хто той чоловік, який усе там ремонтує?

— Ед Веллен. Місцевий підприємець. Гадаю, ви знайомі. Хіба не він встановлював тобі душ?

— Так, так, він... Пригадую.

— Він трохи розширив справу. Придбав певне важке обладнання. Тепер на нього працює чимало хлопців. Я веду справи його підприємства.

— Ти не знаєш, хто саме працює зараз на моєму обійсті?

— Просто зараз — ні, але з'ясувати це можна за хвилинку. — Він поклав руку на телефон на іншому боці столу. — Зателефонувати йому?

— Так, — відказав я. — Але там є ще дещо. Мене цікавить насправді тільки одна річ. На задньому дворі лежала купа компосту. Востаннє, коли я там був, вона лишалася на місці. А тепер зникла. Я маю з'ясувати, що з нею трапилося.

Він нахилив голову праворуч і всміхнувся з люлькою в зубах.

— Ти серйозно? — нарешті запитав Білл.

— Серйозніше нікуди, — відказав я. — Коли я проповзав повз ту купу, дещо заховав у ній, розмалювавши сніг цінною рідиною свого тіла. Ось тепер маю цю річ забрати.

— А що воно таке?

— Рубіновий кулон.

— Я так розумію, безцінний.

— Маєш рацію.

Він повільно кивнув.

— Якби таке заявив хтось інший, то я вважав би це жартом, — відказав Білл. — Скарб у купі компосту... Родинний спадок?

— Так. Сорок чи п'ятдесят каратів. Простий з вигляду, на важкому ланцюзі.

Він витягнув люльку й тихо присвиснув.

— Дозволиш поцікавитися, чому ж ти його туди запхав?

— Інакше я би помер.

— Просто чудова причина.

Він знову простягнув руку до телефона.

— Навколо будинку вже кипить діяльність, — зауважив він. — Доволі непогано, зважаючи на те, що ми ще навіть оголошення подати не встигли. Той хлоп, певно, почув від когось про дім. Я возив його туди сьогодні зранку. Тепер він міркує. Можемо доволі швидко все організувати.

Він почав набирати номер.

— Зачекай, — мовив я. — Розкажи мені про нього.

Він поклав слухавку і підвів погляд.

— Худий тип, — почав Білл. — Рудоголовий і бородатий. Сказав, що художник і хоче оселитися в селі.

— Сучий син! — вигукнув я, якраз коли Еліс заходила в кімнату з тацею.

Вона цикнула на мене і всміхнулася, поставивши тацю.

— Є кілька гамбургерів і рештки салату, — сказала вона. — Нічого особливого.

— Дякую. Я вже ладен був з'їсти власного коня, а потім би мені було ой як зле.

— Гадаю, його б це також не надто втішило. Смачного, — сказала вона й повернулася на кухню.

— Скажи, а коли ти привів його туди, купа компосту лишалася на місті? — запитав я.

Він заплющив очі й насупився.

— Ні, — відказав він за мить. — Двір уже був порожнім.

— Це вже дещо, — відповів я і взявся за їжу.

Він зробив телефонний дзвінок і кілька хвилин розмовляв. Я збагнув, що й до чого, ще доки він розмовляв, але вислухав усю історію до кінця, коли він поклав слухавку. До того часу я вже з'їв усе пригощання і допив свій келих.

— Йому прикро було дивитися, як псується добрий компост, — сказав Білл. — Тож він завантажив купу у свій пікап і повіз до себе на ферму. Лишив її край городу, який має намір обробляти. Нагоди розкидати його Еду ще не випадало. Казав, що не бачив жодних прикрас, але міг легко пропустити кулон.

Я кивнув.

— Якщо ти позичиш мені ліхтарика, то я б поїхав туди.

— Звісно. Я відвезу тебе, — сказав Білл.

— Наразі мені б не хотілося залишати коня самого.

— Гаразд. Тоді тобі, певно, знадобляться граблі, лопата або вила. Можу відвезти їх туди, та й там ми зустрінемося, якщо знаєш, куди їхати.

— Я знаю, де Едове обійстя. Гадаю, в нього мають бути інструменти.

Білл знизав плечима й усміхнувся.

— Гаразд, — сказав я. — Дозволь скористатися твоєю ванною, а тоді рушатимемо.

— Здалося, ніби ти знайомий з майбутнім покупцем.

Я відставив тацю і звів на нього погляд.

— Востаннє ти чув про нього як про Брандона Корі.

— Хлоп, що прикидався твоїм братом і заслав тебе в психлікарню?

— Прикидався, щоб його! Та він і є мій брат. Моєї провини в цьому нема. Вибач.

— Він був там.

— Де?