Читати книгу - "Аналітична історія України"

В зібранні людей таку саму роль відіграють почуття, знову ж два та знову ж протилежні: прийняття (симпатія, любов) та неприйняття (антипатія, ненависть). Аналоги притягування та відштовхування. Полиште у людей щось одне – й ви унеможливите a priori існування суспільства. Що, однак, не виключає можливості існування в ньому окремої особистості, позбавленої одного чи другого.

Або, уявіть собі націю в колі інших націй, нарід проникнений стовідсотковою толерантністю до всіх. Чи має він якісь шанси вистояти серед сусідів, позбавлених толерантності? – Далебі, жодних. Отже, нація, що не уміє ненавидіти чуже приречена на користь тих, що це уміють. Про це й писав колись Дмитро Донцов, та як же йому за це дорікали! – та як же неправомірно…

4. Гетьманат

Німецькі війська до України першою запросила УЦР, не в стані дати собі ради з більшовиками. Німці, зі свого боку, були зацікавлені в союзі з багатою продовольством Україною, бо власного не вистачало, тил давно сидів на дієті, а тепер подекуди почала підголодовувати й армія. Але, хутко виявилося, що уряд, з яким вони були порозумілися – був настільки ж бездіяльним, наскільки політично аморфним; не в змозі навіть був підтримувати в країні елементарний правовий порядок, що безпосередньо відбивалося на стані економіки. Не вирішувалося практично в селянській країні навіть земельне питання.

Потрібно було щось робити, та саме з цим.

І тут з’являється генерал Павло Скоропадський (1873–1945), командир І Українського корпусу, який він створив у часи «українізації» російського війська, та вивів до України. Помітили в царській Росії підчас війни, що військові частини були тим надійніші та дисциплінованіші, чим менше в них було «старшєго брата», а чим більше українців; то і розпочали оту кампанію «українізації». З цими військами він уже відбив перший наступ більшовиків на Україну, восени 1917. Незважаючи на це (а може – й завдяки цьому), УЦР із досить слушною підозрою ставиться до цього здібного царського генерала, якого чомусь поважають його солдати, а однодумці Винниченка починають вести в його корпусі аґітацію за роззброєння, демобілізацію та повернення додому. Твердо знаючи, що відбитий щойно більшовицький наступ – ніяк не буде останній.

Поготів, незадоволені вони й тим, що генерала обрав отаманом Українського Вільного Козацтва Всеукраїнський з’їзд козаків у Чигирині у жовтні 1917. Надав йому, так би мовити, певний громадський статус. А діє він тепер – від імені принаймні 60 000 козаків. От генерал і подає до димісії 6.01.1918, присвячуючи себе козацтву.

З усього типово російського скалозубства на адресу українського та українців, яким переповнена ота улюблена Сталіним «Бєлая ґвардія» М. Булґакова, – можна подумати, що гетьман, то взагалі якась опереткова постать, але – так не було.

Павло Скоропадський був досвідченим військовим, який уже не одного разу проявив себе на фронті, та мав за це й нагороди. Хоч він і закінчив, як багацько інших, Пажєскій корпус, але цікавився свого часу й університетськими лекціями, багато читав та був дійсно освіченою людиною. Не мав, щоправда, жодних ідей в галузі перебудови суспільства, але не був і повним профаном щодо політики та соціології, розумівся, безумовно, й на національній ідеї, хоч і не можна твердити, що був аж так гарячим її прихильником.

Навряд, чи якогось значення, крім суто декоративного, мало те, що він походив, ніби, з роду першого по Мазепі та вірнопідданого Москві гетьмана Івана Скоропадського (1646–1722), якого – однак, усі російські документи того часу іменують «Скуропацкой»; чи то від звичайної московської невігласної дурості, чи то з бажання принизити.

Крім відновлення козацтва Павло Скоропадський створив і більш широке громадське об’єднання – Українську Народну Громаду. А те, що її підтримали селянські демократи з УДХП – брати В. та С. Шемети, В. Липинський та М. Міхновський, – вже про щось свідчить. Бо, партія хліборобів-демократів – насправді представляла інтереси широких кіл народу. А УЦР, не забудемо – за своє коротке панування, тільки на те й спромоглася, що розвалити армію та націоналізувати землю; отже, як вона комусь із хліборобів перед тим і належала, то тепер – і того не було.

Тому й не дивно, що Хліборобський з’їзд – досі численніший з усіх попередніх (6432 делегати) 29.04.1918 проголосив Українську Державу на чолі з гетьманом: дотеперішнє напівбезладдя не принесло нічого доброго, ні країні, ні народові.

Того ж дня, кажуть, засідала востаннє й УЦР, яка для чогось обрала М. Грушевського президентом УНР. А це викликає принаймні два запитання до сов… перепрошую до українських істориків:

1. Сталося це – перед обранням гетьмана, чи після?

2. А, як і сталося перед, то скільки часу пробув президентом пан професор М. Грушевський? – добу, годину?

Бо, саме за це ж, за президенство спорудили йому його теперішні спадкоємці монументальний пам’ятник у Києві. Чи не тому, що мало приваблива ідейка перетворити Україну на прохідний двір поміж Московією та Європою – своєрідну «пріхожую Россіі», – тягнеться, хіба, з тих часів…

Не можемо не відзначити тут і двох інших цікавих сторін цього перевороту, які рішуче протирічили кривавому духові XX ст. По-перше, влада УЦР була настільки формальною та практично ні до чого не втіленою, що цей переворот стався майже без кровопролиття. По-друге, ніхто з попередніх владних структур при цьому не переслідувався, не сталося жодних арештів, що би там про це не брехали більшовики. Користувалася подібною брехнею, на превеликий жаль, і Директорія. Але, ми знаємо велику кількість діячів УНР, що були потім знищені більшовиками, а от – хто ж був знищений гетьманським урядом? – прошу, знайдіть. Отже, хоч подібну дезінформацію завжди можна очікувати від соціаліста В. Винниченка, але – не можна дарувати Петлюрі.

Новоявлений президент М. Грушевський виправився нарешті на свою дачу в Грушках, під Києвом, а В. Винниченко та інші провідні діячі УНР продовжували жити в Києві. Єдиним виключенням був, хіба, отой арешт С. Петлюри перед кінцем семи місяців гетьманату.

Але, саме тут, саме в цьому була ахіллесова п’ята гетьманату. Він не потурав більшовикам, хоч їх і не надто переслідував. Але, як адміністрація УНР була просякнута прибічниками ялової соціалістичної ідеї, з якими не в стані був упоратись і С. Петлюра, – так і тепер, їх місце зайняли прибічники збанкрутованої «бєлой ідєі», поборники старої «єдіной і нєдєлімой». Збройні сили гетьманату розвалив, принаймні, призначений Скоропадським білогвардійський генерал Келлер. Замість розбудови армії, він став заводити в ній старі царські порядки; були й інші.

В кінці гетьманат перетворюється на справжнє кубло «бєляков», але як вони гребували гетьманатом та всією Україною,