Читати книгу - "Перспективи Української Революції"

В серцях українців немає почуття ненависти проти союзних народів. Навпаки, вони бажають дружнього поєднання і спільної боротьби всіх народів проти поневолювача, проти московського большевизму.

ГОППЕ: Які, пане Бандеро, політичні цілі Вашої Організації?

БАНДЕРА: Антибольшевицька визвольна боротьба в Україні, що її веде націоналістичне підпілля, триває вже без перерви 10 років. Найважливішими цілями цієї боротьби е:

1. знищення большевицького панування;

2. вилучення України з СССР і ліквідація російської імперії взагалі;

3. ліквідація комунізму, комуністичної системи і режиму;

4. відновлення Самостійної Української Держави в національних етнографічних кордонах з демократичною системою урядування, яка Гарантувала б всім громадянам України демократичні свободи в усіх ділянках життя, а головно в ділянці духового, культурного, політичного і соціяльного буття.

ГОППЕ: Чи не були б Ви ласкаві, пане Бандеро, докладніше пояснити поняття «український націоналізм»?

БАНДЕРА: Сьогодні в Україні антибольщевицька визвольна боротьба є організована і ведена ОУН — Організацією Українських Націоналістів. Поняття «українського націоналіста», «націоналістичного руху», має зовсім інше значення, ніж подібні терміни на Заході. Український націоналістичний рух не має нічого спільного з нацизмом, фашизмом або націонал-соціялізмом. Український націоналізм бореться проти імперіялізму, проти тоталітаризму, расизму і всякої диктатури чи застосування насильства.

Ім'я «український націоналіст» є співзвучним з «український патріот», який є готовий боротися за свободу свого народу, жертвувати для свого народу все, що він посідає, навіть життя.

Український націоналізм протиставить т. зв. большевицькому інтернаціоналізмові ідею самостійности і вільного розвитку кожної нації. Ми поборюємо намагання большевиків накинути іншим народам російське панування. Ми протиставимось російському большевизмові на всіх ділянках життя у всяких формах.

ГОППЕ: В яких формах бореться сьогодні в Україні за свої цілі Організація Українських Націоналістів?

БАНДЕРА: Під час другої Світової війни та в перші роки після неї українська визвольна боротьба провадилась у формі партизанської війни Української Повстанської Армії, в якій брали участь широкі маси українського народу. Приблизно від 1949 року мілітарна діяльність Української Повстанської Армії зменшилась. Однак, її кадри залишились втримані, як зародок її відділів для майбутніх операцій. Революційна антибольшевицька боротьба українського народу продовжується у формі політичного підпілля. Завдання підпілля — перетворювати в активний спротив Москві існуючу приховану ненависть до російсько-большевицького імперіялізму і до поневолення неросійських народів, що живуть в Совєтському Союзі.

Українська визвольна боротьба є складовою частиною загальної визвольної боротьби всіх поневолених російським імперіяліз-мом народів. Для нас большевизм є лише однією з форм традиційного російського імперіялізму. В боротьбі проти російсько-больше-вицького імперіялізму ми почуваємо себе союзниками з усіма свободолюбними націями. Ми ставили спротив російсько-большевицькому імперіялізмові, ми протиставимось йому тепер, і ми будемо протиставитись йому в майбутньому.

ПРОМОВА НА П'ЯТУ ЗУСТРІЧ УКРАЇНЦІВ ЗСА І КАНАДИ 1954 РОКУ

Промова, набрана на звукозаписувач і передана під час V-ої Зустрічі Українців Америки й Канади, що відбулася в днях 31-го липня і 1-го серпня 1954 року в Торонті, Канада, Норт Йорк, для вшанування 25-річчя створення і дії ОУН та 10-річчя існування УГВР.

Текст цієї промови був друкований у тижневику «Гомін України», Торонто, ч. 33/274 з 14-го серпня 1954 р. і «Шлях Перемоги», тижневик, Мюнхен, рік І, ч. 26 з 22-го серпня 1954 р. Заголовок промови в «ГУ»: «Визвольна боротьба і наші завдання», у «ШП» — «Сучасний міжнародній стан і наші завдання».

* * *

З нагоди Зустрічі українців Сполучених Штатів Америки й Канади шлю Дорогим Землякам щирий привіт! При цьому хочу поділитися з Шановними Слухачами низкою думок про сучасну визвольну боротьбу України в умовах сучасного міжнароднього становища.

Загроза большевицького імперіялістичного наступу стала безпосередньо близькою майже для всіх народів світу. Але визвольна боротьба України проти московсько-большевицького поневолення дотепер не знаходить належного зрозуміння та підтримки з боку західніх держав, на які спадає головна роля й відповідальність у сучасному світовому змаганні. Такий стан не випливає із незнання про українську визвольну боротьбу, про її існування, розвиток і вияви, про її мету та рушійні сили. Керівні і впливові політичні кола мають потрібні інформації. Так само політика західніх держав не може бути неприхильною до справи визволення і державної самостійности України з власних мотивів.

Байдуже, а подекуди й неприхильне ставлення політики провідних західніх держав до української справи є наслідком засад-ничих помилок цієї політики у відношенні до Москви. В одних з тих держав усе ще переважають надії та намагання знайти можливість мирного співжиття або бодай співіснування з большевицькою Москвою та її сателітами, опанованими комунізмом. Тому то там бояться проявити будь-яку прихильність до найдразливішої для Москви української справи.

Але навіть політика тих держав, які найбільше є готові покласти тверду межу дальшому большевицькому загарбанню, ще не насмілюється трактувати боротьбу з большевизмом прямолінійно і послідовно. Народи, які безпосередньо мають справу з большевицьким поневоленням, чи загрозою, хотіли б бачити в Сполучених Штатах Америки керівну й найрішучішу силу в протибольшевицькому оборонному змаганні. Така роля припадає цій державі в наслідок її світового положення та сучасного міжнароднього укладу сил.

Але й політика Сполучених Штатів має внутрішні демобілі-зуючі сили. А крім того, її гальмує постава європейських союзників. Тому вона не спроможна перейти на шлях послідовного поборювання большевицького імперіялістичного наступу, їй бракує того, що є головною, внутрішньою передумовою успіху в цьому історичному змаганні, цебто — твердого рішення зламати й знешкідливити найгрізнішого в історії християнської культури ворога.

Ця політика діє в неправильному, а через те й у безуспішному напрямку. Вона намагається лише стримувати дальше большевицьке загарбання до тих меж, на яких безпека й інтереси самих Сполучених Штатів та їхніх союзників безпосередньо загрожені. В наслідок такої політики виключного захисту та ще й сконцентрованого лише до певних смуг, большевикам віддається завжди ініціятиву для формування міжнароднього положення. Народи, які попали під московське комуністичне поневолення, є залишені на поталу загарбникові, а їхню революційно-визвольну боротьбу нерівними силами залишається без жадної підтримки. Водночас з тим західні держави підтримують у своїх декляраціях право на незалежність тих країн, що їх большевики захопили від 1939 року. Та це практичних наслідків не дає.

Але в справі народів, підбитих Москвою перед другою Світовою війною, немає навіть і такої декляративної підтримки, не зважаючи на те, що вони мають такі ж самі права на незалежність, ані не дивлячись на їхню довголітню боротьбу проти большевизму за самостійність. Байдужість вільного світу до долі загарбаних народів, кинених на поталу большевикам, дає змогу Москві, без зовнішніх перешкод, розправлятися з волелюбними, націоналістичними силами й рухами, визискувати духові й фізичні сили тих народів та всі добра їхніх земель.