Читати книгу - "Щиголь"

Серце в мене також завмирало, коли я згадував про місіс Барбур. Я добре знав, із якою майстерністю місіс Барбур знаходила вихід із найскладніших ситуацій, як уміла непомітно розв’язувати делікатні проблеми в кулуарах, і хоч вона не казала мені очевидної неправди, але тепер я зрозумів, що інформацію для мене ретельно скорочували та просіювали. Усі різновиди дрібних подій виникли в моїй пам’яті, наприклад коли я несподівано зайшов до місіс Барбур і почув, як вона тихим, але наполегливим голосом відповідала консьєржу на його питання з вестибюля: «Ні, я не хочу бачити його, не пускайте його в дім, затримайте його внизу». І як менш ніж через півхвилини Кітсі, перевіривши свої есемески, підхопилася на ноги й несподівано повідомила, що хоче вивести Дзень-Дзелень і Клементину на коротку прогулянку навколо кварталу. Я тоді не надав цьому жодного значення, попри очевидний вираз невдоволення, який з’явився на обличчі місіс Барбур і ту теплоту та енергію, з якою, коли двері зачинилися за Кітсі, вона знов обернулася до мене й потяглася до моєї руки.

Ми повинні були зустрітися цього вечора, я мав супроводжувати її на день народження однієї з її подруг, а згодом — на вечірку іншої подруги.

Кітсі хоч і не зателефонувала, проте надіслала мені обережне повідомлення: «Тео, що сталося? Я на роботі. Зателефонуй». Я ще зі здивованим нерозумінням дивився на цю есемеску, міркуючи, чи варто відповідати на неї, — що, власне, я міг сказати? — коли в парадні двері крамниці несподівано залетів Борис.

— Є новини.

— Справді? — відповів я після короткої збентеженої мовчанки.

Він витер лоба.

— Можемо поговорити тут? — запитав він, озираючись навколо.

— Чом би й ні? — відповів я, хитнувши головою, щоб прочистити її.

— Мені хочеться спати, — сказав він, потерши очі. Волосся в нього на голові стирчало в усі боки. — Дай мені кави. Проте ні, часу в мене нема, — сказав він, стомлено піднявши руку. — Сідати також не буду, заскочив лише на хвилинку. Але можу повідомити тобі добру новину: маю натяк, де треба шукати твою картину.

— Як це? — запитав я, несподівано для себе виринаючи з туману Кітсі.

— Незабаром побачимо, — ухильно промовив він.

— З нею все гаразд? — запитав я, намагаючись зосередитись. — Де вони тримають її?

— На ці запитання я відповісти не можу.

— Вона… — Я докладав великих зусиль, щоб зібрати думки докупи; набрав повні груди повітря, провів великим пальцем лінію на столі, щоб заспокоїтися, подивився вгору…

— Так?

— Вона має зберігатися за певного температурного режиму і певної вологості — ти ж це знаєш, чи не так? — Голос, який це говорив, належав комусь іншому, не мені. — Вони не повинні тримати її у вологому гаражі чи десь у такому місці.

Борис випнув губи у своїй колишній насмішкуватій манері.

— Повір мені, Горст дбав про цю картину як про власне дитя. Проте, — він заплющив очі, — я не можу сказати того самого про тих хлопців. Із сумом мушу тобі повідомити, що вони далеко не генії. Нам лишається сподіватися, що в них вистачило мізків не тримати картину за піччю для піци чи в якомусь подібному місці. Я жартую, — сказав він серйозно, коли побачив, із яким жахом я на нього вирячився. — Хоч судячи з того, що я дізнався, картину тримають у ресторані або поблизу ресторану. Принаймні в тому самому будинку. Поговоримо про це згодом, — сказав він, піднявши руку.

— Картина тут? — запитав я після ще однієї недовірливої мовчанки. — У Нью-Йорку?

— Потім. Ця проблема може почекати. Але я хочу повідомити тебе про ще одну річ, — сказав він підкреслено тихим голосом, оглянувши кімнату й дивлячись кудись над моєю головою. — Горст не знав, що твоє прізвище Декер, але сьогодні він запитав мене про це телефоном. Ти знаєш суб’єкта на ім’я Лусіус Рів?

Я так і сів.

— А що таке?

— Горст порадив триматися якнайдалі від нього. Горст знає, що ти торгуєш антикваріатом, але він не пов’язував цього факту з тією іншою історією, доки не довідався, як тебе звуть.

— Яка це інша історія?

— Горст не вдавався в подробиці. Я не знаю, що тебе пов’язує з тим Лусіусом, але Горст радить триматися від нього якнайдалі, і я подумав, що важливо, аби ти про це відразу довідався. Він дошкулив Горстові в якійсь іншій справі, і Горст нацькував на нього Мартіна.

— Мартіна?

Борис махнув рукою:

— Ти з Мартіном не знайомий. Повір, ти не забув би, якби з ним зустрівся. Одне слово, краще не водись із цим Лусіусом у своїй справі.

— Знаю.

— Які там у тебе з ним стосунки? Чи це секрет?

— Я… — Я знову похитав головою, показуючи неможливість відповісти на його запитання. — Це надто складно.

— Що ж, я не знаю, які в нього претензії до тебе. Якщо ти потребуватимеш моєї допомоги, звичайно, я тобі її надам — обіцяю, Горст також тобі допоможе, бо ти сподобався йому. Я з приємністю бачив його вчора таким зацікавленим і балакучим! Не думаю, що він має багато знайомих, із якими міг би бути собою й поділяти свої інтереси. Це сумно для нього. Горст дуже розумний чоловік. Він багато чого може дати. Але, — він подивився на свій годинник, — пробач, я не хочу бути нечемним, але мушу зараз бути в іншому місці — я маю великі надії щодо картини! Думаю, ми зможемо її повернути! А тому, — він підвівся на ноги й відважно вдарив себе кулаком у груди, — тримайся. Незабаром ми ще поговоримо.

— Борисе?

— Га?

— Що ти зробив би, якби твоя дівчина тебе зраджувала?

Борис, який уже йшов до дверей, пригальмував, обернувся.

— Чого, чого?

— Якби ти думав, що твоя дівчина тебе зраджує?

Борис спохмурнів.

— А ти впевнений? Маєш докази?

— Ні, — сказав я, перш ніж усвідомив, що це не зовсім так.

— Тоді тобі слід прямо запитати її про це, — рішуче порадив Борис. — Обрати ту хвилину, коли стосунки між вами приязні й вона не чекає такого запитання. Можливо, в ліжку. Якщо ти зловиш її в слушну мить, то навіть якщо вона тобі збреше, ти знатимеш правду. Вона втратить витримку.

— Тільки не ця жінка.

Борис засміявся.

— То ти знайшов добру дівчину! Рідкісну! Вона вродлива?

— Так.

— Багата?

— Так.

— Розумна?

— Більшість людей скажуть, що так.

— Безсердечна?

— Трохи.

Борис засміявся.

— І ти кохаєш її.