Читати книгу - "Пан Ніхто"

— Уже немає «Чорного досьє», — попереджує Розмарі. — Фінальний епізод ішов учора ввечері, якраз коли Флора витягувала у вас останні франки.

— Значить, одне гостре відчуття було замінене іншим, — зауважую я філософськи. Потім, витягуючись за звичкою в кріслі перед вимкненим телевізором, додаю: — А ви, виявляється, звикаєте до летаргії кварталу. Вилежуєтесь цілий день, розглядаєте свої картинки…

— Не картинки розглядаю, а набуваю освіти, — поправляє вона. — Невже ви не бачите різниці між тим, хто їсть, і тим, хто жує жувальну гумку. Тут усі навколо не їдять, а жують жувальну гумку, не використовують час, а вбивають його.

Згадка про час привертає її погляд до вікна, за яким у сутінках повільно кружляють синюваті сніжинки першого снігу.

— Яка погода! А мені завтра вранці треба їхати в Женеву. На довершення всього у моїй машині мотор не в порядку.

— Чому саме завтра мусите їхати?

— Батько викликає.

— Сядете на поїзд…

— Я сподівалась почути: «Я вас одвезу».

— Дорога Розмарі, можливо, необережно видавати таким чином свою слабість, але задля вас я готовий навіть на цю жертву.

— Браво, П'єре, ви прогресуєте! підбадьорливо усміхається жінка. — Я маю на увазі — у лицемірстві.

— Яка невдячність!

— Б'юсь об заклад, що в Женеві у вас також є якась справа. Від цієї жінки нічого неможливо приховати. Крім суті самої справи. Яка, одверто кажучи, зараз навіть мені самому не зовсім ясна.

До ранку від снігу не залишилось нічого, крім вологи на асфальті. Отже, ми вирушаємо в Женеву у моїй машині й годині об одинадцятій прибуваємо в Женеву.

— Куди вас вивезти? — запитую я, повільно з'їжджаючи по Рю-Монблан до озера.

— Найкраще в «Ротонду». Маю зустрітися з приятелькою.

Я виконую її бажання, потім звертаю направо й зупиняюсь у першій же невеличкій бічній вулиці. Вертаю пішки назад, заходжу у внутрішній двір мого постійного готелю «Де ла Пе», звідки пробираюсь у пасаж, що виходить на Рю-Монблан. І ось переді мною вестибюль «Ротонди». Він досить добре освітлений, так що я чітко бачу Розмарі, яка сидить біля столу в кутку. Ніякої приятельки немає.

Хвилин через п'ять жінка розраховується, одягає пальто, виходить на вулицю і, швидко озирнувшись, іде в бік набережної. Я також повертаюся зворотним шляхом, щоб опинитись на безпечній відстані за своєю піднаймачкою. Цікаво стежити, як вона у загальних рисах повторює мої власні маневри більш як місячної давності. Минає два мости і виходить на третій, пішохідний, щоб переконатись, чи не ув'язався за нею хвіст. Кого ж Розмарі вважає можливим хвостом? Мене? Малоймовірно. Якби вона так боялася мене, то навряд чи вирішила б скористатися моєю машиною. Хоча могла зробити це навмисне, аби показати мені, що не боїться й не має чого боятися.

Власне, оце і є та справа, яка чекає мене в Женеві і яка все ще незрозуміла навіть мені самому. І якщо хтось владно нагадав мені про цю справу, то тільки сама Розмарі. Ще в перші дні нашого співжиття, — здається, я вже казав, що не слід розуміти це слово двозначно, — у мене була нагода встановити, що дама тричі уважно переглядала мої речі. Уважно в тому розумінні, що все, аж до найменшої дрібниці, було педантично розкладено у попередньому порядку. Випадкову людину такий педантизм може обманути, професіонала ж — ніколи. Професіонал уміє користуватися найрізноманітнішими і найбільш непомітними знаками, щоб установити з певністю, рився хтось де-небудь чи ні.

Правда, пізніше моя піднаймачка припинила ці обшуки, і мені доводилось лише гадати, чи вона вирішила, що я заслуговую більшого довір'я, чи, може, дійшла до висновку, що я занадто хитрий, аби дати їй компрометуючий матеріал. Так чи інакше, але обшуки та ще її жваві походеньки по кварталу змусили мене на деякий час кинути бідного Бенато напризволяще й зайнятися Розмарі.

Вийшовши на Рю-де-Рон, дама зникла в універсальному магазині «Гран Пасаж», так що мене чекало суворе випробування. «Гран Пасаж» — величезний чотириповерховий лабіринт з чотирма входами, і при тій відстані, яка відділяла мене від нього, більш ніж певно, що Розмарі уже встигла загубитись у натовпі покупців або ж піднялася на другий поверх навпроти входу, щоб простежити, чи я не появлюсь. Взагалі при такому скупченні людей і такій кількості дзеркал у магазині дуже легко самому перетворитись у вистежуваного. Отже, я вирішую довіритися не своїм ногам, а розумові. А розум підказує спостерігати з плас де-Лак не тільки тому, що один з виходів відкривається на цю площу, але й тому, що звідси можна засікти появу Розмарі також із двох інших виходів. Таким чином, я ризикую лише четвертим виходом, і шанси — три до одного — на мою користь.

Вона з'являється на плас де-Лак через цілих двадцять хвилин, коли я вже майже переконаний, що випустив її. Заскакую у взуттєвий магазин на розі, вичікую, поки вона пройде вітрину, і, скориставшись натовпом, рушаю вслід за нею. Варто було б подякувати їй за те, що вона позбавила мене дальшої гри в хованки. Дійшовши до наступного перехрестя, Розмарі швидко звертає, окинувши контрольним поглядом центральну вулицю. Я прискорюю кроки і встигаю вчасно помітити, як вона заходить до четвертого будинку — модерної споруди на п'ять поверхів.

«Досить!» — кажу собі, гамуючи інстинктивне прагнення підбігти слідом за дамою і хоча б визначити по світовому табло ліфта, на якому поверсі він зупиниться. Якщо Розмарі справді побоюється хвоста, а в цьому не може бути сумніву, то вона в цю мить напевно причаїлася на сходовій клітці, щоб перевірити, чи не йде хто слідом за нею.

Я вичікую кілька хвилин, потім проходжу метрів з двадцять і завертаю до кав'ярні навпроти; сідаю у кутку біля вітрини так, щоб, залишаючись непоміченим, бачити вулицю. Тут я нічим особливо не ризикую. Навіть якщо Розмарі захочеться відвідати кав'ярню, я зможу вчасно помітити її й вислизнути з цього закладу через чорний хід.

У кав'ярні всього кілька клієнтів, зайнятих розмовами або переглядом ранкової преси. Тому кельнер не лише одразу ж приносить мені каву, а й вирішує перекинутися кількома словами про погоду, зокрема про вчорашній сніг, який, на його думку, означає початок зими, котра цього року обіцяє бути дуже суворою, і таке інше в цьому дусі. Я охоче киваю й доповнюю його прогнози деякими своїми, які, зрештою, як і його, почерпнуті з телевізійних передач, оскільки все світове телебачення питаннями погоди займається так