Читати книгу - "Іліада. Одіссея"

Кращі з аргеїв, - мені ж у нашій криївці затишній

525] Двері вхідні відчинять доручили та їх зачиняти, -

Навіть найвищі данаїв вожді і старшина військова

Сльози втирали, в самих же до того й коліна тремтіли,

В сина ж твойого ні разу мої не побачили очі,

Ні щоби зблід на лицях прекрасних, ані щоби сльози

530] З них витирав. Навпаки, весь час він благав мене дуже

Дати з коня йому вийти, хапавсь за меча рукоятку,

За міднокований спис, замишляючи лихо троянцям.

А як уже зруйнували Пріамове місто високе,

Долю свою й нагороду він цілий повіз і здоровий

535] На кораблі, не поранений гострою міддю ні разу,

Ні врукопаш не побитий, як то у походах воєнних

Завжди буває, коли в них Арей без розбору лютує».

Щойно промовив я це - бистроногого тінь Еакіда

Вже подалася лугами, що рясно цвіли асфоделом,

540] Рада з того, що достойним хвали її сина назвав я.

Душі всіх інших мерців, що життя позбулися, стояли

В смутку, і кожна у мене про власні питала турботи.

Тільки Еанта душа, що був Теламоновим сином,

Мовчки стояла сама, на мою іще гнівна звитягу,

545] Що на змаганні біля кораблів я від нього звитяжив

Зброю Ахілла, - мені віддала все сама його мати,

А присудили троянців сини і Паллада Афіна.

Не вигравати у тому змаганні було б мені краще!

Бо задля нього землею покрито вже голову мужа

З іменем славним Еант, що був і на зріст, і на вроду

Кращим з данаїв після бездоганного сина Пелея.

Отже, до нього звернувшись, я лагідне слово промовив:

«О Теламона дитя бездоганне, Еанте! Чи й мертвий

Гніву на мене свого не зупиниш за ту осоружну

555] Зброю, - іі-бо на горе аргеїв боги дарували.

Ти ж, наша краща опора, загинув! І от за тобою,

Як і за сином Пелея Ахіллом, усі ми, ахеї,

Тяжко сумуєм весь час. Ніхто в твоїй смерті не винен,

Крім тільки Зевса, що страшно зненавидів списооружне

560] Військо данаїв і смертну й для тебе призначив годину.

Отже, наблизься, владарю, щоб наші слова і розмову

Вислухать. Стримай же гнів свій і серце своє невгамовне».

Так говорив я; та він не відмовив нічого й подався

Разом із душами інших померлих у пітьму Ереба.

565] Хоч і розгніваний, він розмовляв би зі мною чи я з ним,

Та забажало моє уже серце у грудях коханих

Душі побачити й інших мерців, що життя позбулися.

Був там прекрасний Мінос, що Зевсові сином доводивсь,

З берлом в руці золотим над мертвими суд учиняв він

570] Сидьма; вони ж, владаря оточивши, суда його ждали,

Сидячи й стоячи в широкобрамній оселі Аїда.

Далі ще там велетенську я тінь Оріона побачив,.

Звірів гонив він по луках, що рясно цвіли асфоделом, -

В горах пустинних колись за життя повбивав отих звірів

575] Мідною він булавою, яка не ламалась ніколи.

Бачив я там іще Тітія, сина преславної Геї, -

Він на землі там лежав, аж дев'ять зайнявши пелетрів;

Двоє шулік шматували з обох йому боків печінку,

Нутрощі рвали йому, і не міг він руками відбитись.

580] Зевса дружину він славну збезчестив Лето, що у Дельфи

Йшла крізь луги панопейські - чудові місця хороводів.

Бачив і Тантал а я, що мук зазнає там страшенних:

Він серед ставу стояв; досягала вода підборіддя;

Спрагою мучений тяжко, води все ж не міг він дістати.

585] Скільки старий нахилявся, щоб спрагу свою утолити,

Стільки вода відпливала, стікаючи вся, й під ногами

Чорна земля залишалась, осушена божим велінням.

Зверху, з високих дерев густолистих, звисали до нього

Груші, й гранати розкішні, і яблунь плоди соковиті,

590] Смокви солодкі й маслини, що пишно рясніють навколо.

Тільки-но руку простягне старий до плодів, шоб зірвать їх,

Раптом їх вітер рвучкий аж до темної хмари підносить.

Бачив я там і Сізіфа, що в муках тяжких знемагає.

Камінь вгору важкий, вхопившись обіруч, котив він, -

595] Всю напруживши міць, руками й ногами упершись,

Камінь вгору котив він; коли вже його через гребінь

Перекотить залишалось, назад весь тягар обертався,

Й знов аж в долину навально той камінь летів безсоромний;

Знов він вгору його в напрузі котив, і спливало

61)0] Потом тіло усе, й голова вся пилом куріла.

Ще після того я там побачив Гераклову силу,

Привид його; а сам він з богами безсмертними разом

В щасті живе, струнконогу він Гебу дружиною має,

Зевса великого доньку і золотовзутої Гери.

605] Шелест від тіней навколо весь час там лунав, наче клекіт

Птахів сполоханих; він же, до темної ночі подібний,

Голого лука з стрілою тримав, тятиву натягнувши, -

Грізно навкруг озирався, спустить її зразу ж готовий.

В нього на грудях виблискував страшно перев'яззю взятий

Ремінь, весь в золоті, й тонко різьбились по нім візерунки:

Дикі ведмеді, і вепри, ще й леви до них вогнеокі,

Битви жорстокі, і січі, й побоїща, й людоубивства.

Хто так майстерно це вирізьбив, більше нехай не майструє -

Той, що з такою майстерністю вмів цей оздобити ремінь!

615] Зразу мене упізнавши, як тільки-но глянув очима,

Скорбно тоді він до мене із словом звернувся крилатим:

«О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!

Випало долі лихої зазнати й тобі, бідоласі,

Ти, як і я, перетерпів під сонячним сяйвом багато.

620] Хоч я і Зевса Кроніда був сином, зазнав я недолі

Й лиха без краю й кінця; набагато я гіршому мужу

Мусив служити, і працю завдав він мені щонайтяжчу.

Врешті послав він сюди мене - пса привести, - вже нічого

Важчого, думав він, більше не можна мені загадати.

625] Виконав все ж таки й це я, і пса із Аїда я вивів, -