Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

— Добрий день, Роберте, вип'єш чаю? Не здригайся, коли я цілую тебе в щоку. Ти скидаєшся десь на сорокарічного. Сивуваті скроні, вузькі штани, блакитний жилет. Чи цей твій вигляд не надто впадає в око? А може, й добре, що ти замаскувався під добродія середнього віку, ти став схожий на начальника, підлеглі якого хотіли б почути, як він кашляє, але він вважає, що становище не дозволяє йому кашлянути. Вибач, що я сміюся. Які теперішні перукарі вправні, твоя сивина ніби справжня, а на підборідді проступає щетина, наче в чоловіка, що мав би голитися двічі на день, а він голиться лише раз. Спритно все зроблено, тільки червоний шрам лишився такий, як і був. Вони впізнають тебе по ньому, хіба нема й на це якогось засобу?

Ні, не бійся, мене вони не зачепили, навіть не зняли гарапника зі стіни, тільки спитали:

— Коли ви бачили його востаннє?

Я сказала їм правду:

— Вранці, коли він ішов на трамвай, яким доїздить до школи.

— Але він так і не з'явився в школі.

Я промовчала.

— Він не пробував зв'язатися з вами?

Я знов відповіла правду:

— Ні.

Ти залишав надто багато слідів, Роберте, якась жінка з бараків біля гравійного кар'єру принесла мені книжку з твоїм прізвищем і нашою адресою: Овідія з сіро-зеленими картонними палітурками, вимащеного в курячий послід, а за п'ять кілометрів звідти знайшли твою хрестоматію, в якій бракувало двох сторінок. Її принесла мені касирка з якогось кінотеатру — прийшла до контори, назвавшись нашою клієнткою, і Йозеф привів її до мене нагору.

Через тиждень вони знов спитали мене:

— Він зв'язався з вами?

І я відповіла:

— Ні.

Потім навідався один із них, Нетлінгер, що колись так часто користувався моєю гостинністю, й мовив:

— Для вас буде краще, як ви казатимете правду.

А я й казала правду, аж тоді я переконалася, що тобі пощастило втекти від них.

Місяцями ми нічого не чули про тебе, синку, а потім прийшла Едіт і сказала:

— Я чекаю дитини.

Я злякалася, коли вона додала:

— Господь благословив мене.

Її голос лякав мене. Вибач, але я ніколи не любила сектантів, проте дівчина була вагітна й лишилася сама: батька її арештували, брат зник, ти також утік, а її два тижні протримали у в'язниці й допитували. Ні, вони її не били, так легко виявилося розігнати божих ягнят, лишилося тільки, одне — Едіт. Я взяла її до себе. Видно, ваша нерозважність, діти, була приємна богові, але вам треба було б убити хоча б того Вакеру. Тепер він став начальником поліції. Боронь нас боже від таких уцілілих мучеників. Колишній учитель гімнастики, а тепер начальник поліції, він їздить по місту на білому коні й особисто керує облавами на жебраків. Чому ви не вбили хоча б його? Але чим? Порохом у картонній обгортці? Лускавками нікого не вб'єш, синку. Треба було мене спитатися. Тільки метал несе в собі смерть: мідяна гільза, свинець, залізо. Її несуть металеві скалки, вони свистять, розтинаючи нічне повітря, дощем сиплються на дах, торохтять по альтанці, летять, мов дикі птахи: «Крізь темінь линуть дикі гуси» — і нападають на ягнят. Едіт загинула. Перед цим я оголосила її божевільною, три відомі лікарі написали свій висновок вишукано-нерозбірливим письмом на білих бланках із солідними штампами, і це тоді врятувало Едіт. Вибач, що я сміюся: нічого собі ягня, у сімнадцять років народила першу дитину, а в дев'ятнадцять другу. В неї завжди на устах були слова: «Володар небесний зробив те», «Володар небесний зробив це», «Володар небесний дав», «Володар небесний узяв», володар та й володар! Вона не знала, що володар небесний — наш брат, із братами можна спокійно сміятися, а з володарями — не завжди. Я й гадки не мала, що дикі гуси роздирають ягнят, вважала їх мирними птахами, які їдять траву. Едіт лежала, наче то ожив наш родинний герб: ягня, з грудей у якого цебенить кров,— але ніхто не стояв біля її труни, ні великомученики й кардинали, ні схимники й лицарі, ні святі, ніхто не прийшов помолитися за неї, тільки я молилася. Вона загинула, синку, але не сумуй, спробуй усміхнутися, я пробувала, та мені не вдавалося, особливо, як ховали Генріха. Він грався з тобою, чіпляв тобі шаблю, надягав тобі на голову каску, ти мав бути то французом, то росіянином, то англійцем. Такий тихий хлопчик, а все співав: «Меж гвинтівку дай у мені гвинтівку дай». А помираючи, прошепотів мені той страхітливий пароль, прізвище того священного буйвола: «Гінденбург». Генріх хотів вивчати напам'ять вірша про Гінденбурга, він був такий чемний і старанний, але я подерла папірець із віршем, і білі клаптики посипались, немов сніжинки, на Модестгасе.

Пий же, Роберте, чай захолоне, а ось сигарети, і підійди ближче, мені треба говорити дуже тихо, щоб ніхто не почув, а надто щоб не почув батько, він як дитина, не знає, який цей світ лихий, як мало в ньому людей із чистим серцем.