Читати книгу - "Вибрані твори"

Вертаємо до теми. Не знайшла Д. Гуменна товариського відгуку на свої перші письменницькі кроки, необережна рука не того критика, що про нього ми мріємо в попередніх рядках, брутально пхнула її — і вибила з життьової колії. Самолюбна дівчина кидає літературну працю, виходить з «Плугу», вирішує йти вчителювати, живе на 16 карб, на місяць, підтягаючи за «репетитора» заможних дітей, півголодна, на одному обіді сидячи, вивчає німецьку, французьку мови, пробує перекладати і т. д., і т. д. — сумна й неодиночна історія з нашої дійсности. Нелегко дається плужанам знову притягти її в своє коло і дати можливість використати літо 1928 року для літературної праці. Цього ж літа багато наших письменників побувало за кордоном, на далекому Мурмані, Алтаю, Кавказі, Криму, — Д. Гуменна обрала собі інший, відмінний маршрут: пішки пішла по селах, вишукуючи комуни, колективи, придивляючись до їхнього життя. Внаслідок цієї подорожі з'явилися на сторінках «Плуга» художні нариси «Листи з Степової України», що на долю їх випала тепер неабияка суспільна увага і що стали за привід написати й цю статтю. Два моменти забрали цю увагу й мусять бути нами висвітлені: політична помилка, що її допустилася Д. Гуменна, змальовуючи сучасне радянське село, і, по-друге, епізод із обвинуваченням відомого російського письменника Ф. Гладкова[546] в невірному ставленні до розв'язання національної справи на Україні. Ці моменти вже мають багато документальних відгуків, цілу, так би мовити, «літературу», хоч «Листи з Степової України» ще не закінчені і в розпорядженні редакції є виготуване до друку їх продовження. Але гострота відгуків, сполучена до того і з певними обвинуваченнями на адресу нашої редакції за те, що вмістила «Листи» в такому виді, спонукають нас, не чекаючи кінця твору, висвітлити перед читачем указані моменти.

Починаємо з першого, найголовнішого, що торкається загальної політичної концепції всіх опублікованих досі «Листів». Будемо уживати й надалі цієї назви, хоч сама авторка, як побачить читач далі, каже, що вважає свій твір не за простий допис від власної персони, а за художній нарис від вигаданої особи, настроєної по-обивательському, до також вигаданої подруги — «Василини», і що займенник «я» в «Листах» є художній прийом, перевтілення авторки в певний художній персонаж.

Від себе одразу скажемо, що це виправдання не досить справедливе, бо читачеві ясно, що саме з авторкою все це було, саме вона все це робила, казала й чула, і якщо «Василина» — вигадана (листи до якоїсь Василини не друкуються в літературних журналах), то нема достатніх підстав «я» уважати за щось інше, ніж за саму Д. Гуменну. Інша річ, що вона спиняється тільки на окремих своїх думках і вчинках, вилучаючи з них тільки те, що потрібно для її даної письменницької мети. В цьому ТІЛЬКИ й є певний художній прийом.

Отже, якщо в нашій критиці подибуємо інколи чи то навмисну підтасовку, коли слова й думки дієвих осіб приписуються авторові твору, чи ненавмисне, помилкове нав'язування цього, коли автор не вжив відповідних заходів, щоб розмежуватися — де він, а де його герої — або не виявив певним способом, як він ставиться до них, чи як хоче, щоб ставилися до них читачі,— цього про твір Гуменної сказати не можна. Що говорить і думає «я» — те говорить і думає Д. Гуменна, інакше читач сприйняти не може. Д. Гуменна має право переконувати тільки в тім, що «я» — це лише частина її, Д. Гуменної, що вся вона, може, й не така. Та й по тому...

Мають, отже, рацію критики, говорячи саме про авторку «Листів», судячи Д. Гуменну і обвинувачуючи її в прикрій помилці, хоч і занадто, на нашу думку, суворо, де в чому й зовсім несправедливо.

Що ж саме Д. Гуменній інкримінується?

З гострим осудом Гуменної виступив насамперед тов. А. Хвиля на сторінках журналу «Критика»[547] (№ 11 за грудень 1928 року) у статті «Нотатки про літературу». Закликаючи до організації ґрунтовного марксистського літературознавства, він пише:

Ми повинні також грунтовно взятися за зміцнення своїх кадрів, за те, щоб усі ворожі нам впливи в літературі перемогти.

А що такі впливи єсть і ідуть в нашу літературу не тільки через Єфремових[548], можна побачити хоч би й з літературно-художнього місячника «Плуг» № 10, за жовтень місяць. В «Листах з Степової України», уміщених в цій книзі «Плугу», між іншим, читаємо:

«Тут, на камені, якось не віриться, чи була революція, чи ні. І невже вона відбилася на селі тільки тими облігаціями, викачкою хліба, самообкладанням, прокльонами...

Я признаюся тобі, Василино, нічогісінько не розумію тепер... Не розбираю... Селянське господарство занепадає, руйнується... Яка кому користь від цього?.. А тут ще й привид голоду...»