Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

Тоді я погукав Прудконогого Оленя і так йому сказав:

— Хіба ти забув священні й нерушні закони наших предків, за якими наші жінки є спільними жінками всіх чоловіків племені? І кожний з них може повести до Священного Куреня Продовження Роду будь-яку жінку чи дівчину. І Яснооку Ласочку також.

— Це поганий закон, — посмів крикнути мені — Батькові усіх людей каре-омаре-ну — Прудконогий Олень. — Я таким законам не хочу підкорятися. Ясноока Ласочка тільки моя і я нікому її не віддам!

Тоді його совістила Рада Старійшин. Ще й пригрозила, що його буде покарано, а Ясноока Ласочка стане для всіх чоловіків спільною… І що вийшло? Прудконогий Олень схопив Яснооку Ласочку за руку і вони побігли до річки. Вони так прудко бігли, що ніхто й отямитись не встиг, як вони опинилися біля води. Доки наші воїни добігли до берега, втікачі перепливли ріку й сховалися у заростях. На тім боці ріки ніхто не кочував: стійбищ не ставив і багать не палив, бо там повно хижих звірів. Але Прудконогий Олень і Ясноока Ласочка, вражені любов’ю, насланою на них злими духами, зосталися там жити. Навіть хижих звірів не злякалися. Навіть самих леопардів. І ось та хвороба, що називається любов’ю, почала нападати й на інших молодих людей нашого племені. Кращі воїни і мисливці вибирали собі дівчат і втікали з ними на той берег до Прудконогого Оленя та Ясноокої Ласочки. Спершу на тому боці зарічанців було менше, аніж нас, потім стало стільки ж, як і нас, а зараз відступників навіть більше. Так розпалося наше плем’я. На той бік ідуть всі молоді, а старі залишаються тут, плем’я хиріє. Тоді ми вирушили проти зарічанців війною, але не змогли їх подолати. Бо ми старі і нас мало, а вони молоді, і їх багато. Вони просто прогнали нас із свого берега. Ще й пригрозили нам’яти нам боки, якщо ми ще хоч раз посміємо сунутись до них. Вони вперто не хочуть покорятися нам і законам нашим. Виходить, не ми, старі та мудрі, мусимо їм наказувати, а вони, молоді й зелені, нам. О боги, такого не було, відколи стоїть світ білий… Ви — Сини Богів і Неба, ви прилетіли до нас із захмареної височіні, тож побийте відступників на тому боці ріки. Жінки нашого племені були й будуть спільними для всіх чоловіків. А то ж що виходить? Сьогодні вони захочуть окремих жінок, завтра окремих дітей, потім окремих куренів — плем’я втратить єдність, ослабне і захиріє. Або нас здолають вороги, або розтерзають хижі звірі.

Вожді та старійшини загаласували всі разом:

— Відбери у них любов, Син Неба! Відбери у них любов…

— Життя у людини ще можна відібрати, хоч це і найбільше у світі зло, — одказую. — Але тільки не любов. Це нікому не під силу.

Мудрі діди вражено на мене дивились.

— Що чують мої вуха? — пробурмотів головний вождь, він зсутулився, зігнувся і ще дужче постарів. — Якщо вже й Сини Неба не можуть впоратись із хворобою злих духів, насланою на наших синів, ми пропали. Бо нас мало по цей бік ріки і ми вже старі. Ми дуже-дуже старі, а молодість і сила у них, у відступників. Нам все важче й важче вполювати косулю чи кабана. Не кажучи вже за оленя. Навіть куріпку вполювати чи дрофу нам уже не під силу. Тримаємося лише на рибі… О боги, що нас чекає завтра, коли ми ще дужче постаріємо? Хто порадує нас смачним шматком м’яса, захистить нас від холоду й хижого звіра? Ми гинемо. Ми вже загинули, бо ми старі, хоч і мудрі. Хвороба під назвою любов спершу забрала в нас наших синів і дочок, роз’єднала плем’я, а тепер губить і нас самих… І нам нічого не залишається, як день і ніч проклинати любов та благати богів про порятунок і захист…

Установку навігаційного маяка на лівобережжі Блакитної ми завершили на другий день. Аби не привертати увагу аборигенів, маяк закамуфлювали під гранітну брилу — чого-чого, а виступів граніту в тих місцях було чимало. Маяк, посилаючи відповідні хвилі космічним кораблям, працюватиме в автономному режимі, профілактичний огляд — раз на десять років. А зовні це просто кам’яна брила, що здіймається серед десятків інших подібних брил. (Та, власне, там починалися вже петрофітні степи, себто степи, розташовані на камінні). Аборигени можуть лазити по брилі-маяку, чи й відколупувати шматочки каменя (якщо в кого з них виникне така потреба), але що там всередині, того ніхто з них не знатиме і навіть не здогадуватиметься.

Вже вечоріло, як впоралися з роботою. Залишилося відпрацювати різні системи замаскованого маяка і запустити генератори. Але це — квапитись було нікуди — відіклали на ранок. На ночівлю можна було повернутися планетоходом на «Зею», котра робила оберт за обертом на далекій орбіті навколо планети і здавалася звідси великим сріблястим птахом, але бажаючих ночувати в тісній каюті корабля не знайшлося. Та, зрештою, ті каюти нам добряче набридли за роки польоту сюди, не веселитимуть вони і протягом тих років, коли доведеться повертатися на Землю. Тож зупиняючись на планетах, де «Зея» ставила навігаційні маяки, ми ніколи не прогавлювали нагоди зайву годину побути під вільним небом бодай і чужої планети.

Від річки наносили хмизу, розпалили багаття і коли, пожираючи паліччя, затріщав вогонь, розганяючи пітьму ночі, ми були майже щасливі. А як в жарі багаття напекли ще й картоплі (її вирощували разом з овочами в оранжереях «Зеї»), то й взагалі опинилися на вершині розкошів. Ліворуч, внизу під кручею, час од часу зітхала ріка, на її плесах — чути було — сплескувала риба, в прибережних заростях скрикували якісь птахи, а праворуч від невидимого обрію — степи й степи, теж повні шурхоту й таємничих звуків. Запаморочливо пахтів чебрець, у пітьмі ночі там і тут білим сріблом переливалася ковила, доносились пахощі фіалок, шавлії і ще якихось незнайомих нам рослин…