Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

— Я не зрозумію...— прошепотів Данило.— Адже Україна з Австрією союзники...

— Гарні союзники, як бачите! Просто нерозлийвода! — засичав Зінкевич.— Вочевидь, цісар вирішив висунути війська до Нейтральною зони, а вони...

Але Данило його вже не слухав. На полі з’явилося дещо таке, від чого волосся в нього стало дибки.

Просто назустріч австрійській кавалерії мчали величезні залізні люди. Вони перестрибували яри, легко пружинячи і ковзаючи по траві, як на лижах. Їх охоплювали пелехи пари з невеликих парових котлів за спинами. Постріли танків летіли в порожнечу, кулі з гвинтівок і кулеметів відскакували від панцирів. У тому, як швидко люди, закуті в броню, пересувалися полем, було щось надприродне, хоча Данило ясно бачив людські обличчя за склом їхніх шоломів.

— Парокозаки,— зітхнув Зінкевич, відвертаючись від поля бою.— Клятий Ярошенко, чортів дурень! Він готувався!

— Я нічого не... я... парові козаки? — перепитав Данило.

Танки їм не загрожували. Бо вони їх перестрибували.

— Я гадав, ця сутичка цілковита випадковість: прикордонні війська не знали, як діяти стосовно союзних військ, або ж трапилася провокація! — пирхнув Зінкевич.— Але якщо він вислав до кордону оцих, він готувався до відбиття наступу!

Залізні люди врізалися у стрій кавалерії, наче велетенські футбольні м’ячі. Вони підлітали над землею, скошуючи в повітрі вершників, працюючи ногами, наче лезами, прошиваючи ряди ворожої кавалерії чергами з рук-кулеметів. Карикатурно вигадлива побудова австрійців змішалася, поле затягнуло димом. А тоді з іншого боку в цю криваву гримучу кашу полилося інше військо — в зелених одностроях із золотими коронованими тризубами на шевронах.

— Час забиратися звідси,— Зінкевич поправив кашкет і шморгнув носом.— Потрібно проскочити кордон без зайвих питань, поки вони зайняті бійкою.

І вони поповзли назад до потяга.

Розділ 12

Велика риба

Казумі наче крізь землю провалилася. Лейла шукала її по таких віддалених і потаємних закапелках вигнанського лігвища, про які більшість вигнанців і гадки не мала. Дівчинки не було ані в її кімнаті, ані в штабній, ані в загальній жіночій спальні, ані на камбузі, ані в душовій. Її ніхто не бачив. Вигнанка припускала, що японка могла самотужки податися в місто на пошуки батька, проте її не бачили ані в соборі, ані в Університеті. Лейлі крутило спину від утоми, вона всілася на горбочок над входом до центрального тунелю. Сі оточував темний ліс, глухий і безмовний, що не поспішав прокидатися, хоча небо вже починало поволі рожевіти.

— Куди ж ти поділася, дурненька?..— пробурмотіла Лейла вголос і, скривившись від болю в спині, зіперлася на камінь. Кілька секунд вигнанка просиділа нерухомо, але щось муляло бік, тож вона пхнула руку у внутрішню кишеню хутряного жилета.

Годинник. Клятий японський годинник.

Лейла провела пальцем по опуклому склу циферблата. Дівчина сама не розуміла, нащо поцупила його, але в мить, коли вона помітила годинник на Фединій руці та збагнула, що Яблонський не збрехав, лють сповнила її вщерть. Це тупе курча ніби поставило на хлопцеві свою печатку, просто на лобі: «Це моє». І Лейлі нестримно закортіло зняти цей клятий годинник, усунути, прибрати його — так наче минулої ночі ніколи не було.

З корпуса годинника висунулися вісім мініатюрних павучих ніжок і пробарабанили по долоні. Сьома ранку. Лейла зціпила зуби. Треба знищити його. Розтрощити і закинути десь у пріле листя. І якщо Федя прийде до неї з питаннями, вона знизає плечима і скаже, що має справи важливіші за пошуки сувенірів від його хирлявої шанувальниці.

Лейла озирнулася в пошуках каменюки, але раптом почула підозрілий шурхіт. Дівчина затамувала подих. Досвітнє морозне повітря здавалося німим. Вигнанка випростала спину і повільно підвелася. Поруч хтось був. Не тварина і не птах. Лейла зістрибнула до входу в тунель і обережно зайшла всередину.

Серце стискалося і вистрілювало чергою різких ударів. Лейла дістала з торби люмінолу й підкинула її до стелі. Мерехтливе світло осяяло вхід на завод. Вигнанка вклала свій ключ у паз і провернула його. Ляда клацнула і відчинилася, але вартового не було: ймовірно, пішов будити мешканців табору. Лейла озирнулася — позаду порожньо. Дівчина причинила важкий люк і знову приклала ключ. Механізм спрацював, люк було заблоковано. Лейла рушила була темним коридором, але раптом перечепилася й мало не впала.

Чоботи. Чиїсь ноги. Хтось лежав посеред коридору.

— Дідько,— видихнула дівчина. Її опалив липкий холод, наче її облили бензином.

Лейла присіла навпочіпки біля вартового. Видимих пошкоджень чоловік не мав, вигнанка торкнулася його щоки. Наче теплий, дихає. Просто непритомний.

Важкий люк за її спиною рипнув і почав повільно прочинятися. Лейла втислася в стіну. Коридором шугнула тінь.

Вона вже відчувала щось подібне. Сила, з якою складно змагатися. Людина, що зникає в повітрі.

Дівчина витягла ніж з корсета і неквапом просувалася вглиб штабу. У дзвінкій порожнечі вчувалося лише її власне дихання й тихі кроки. А потім на неї наче завалилася стеля.

Темрява стала непроникною. Сталеві пальці стиснули Лейлине горло, перекриваючи дихання. Вигнанка з останніх сил вивернулася і вдарила нападника ножем — навмання, неточно. Хтось засичав. Тиск на мить послабнув, Лейла ковзнула кам’яною підлогою, підхопилася на ноги й побігла, не розбираючи дороги.

Дідько! З цим треба щось робити!

— Тривога! — заверещала вона.— Чужий!

У глибині вигнанського вулика загукали стривожені голоси.

Лейла незграбно загальмувала на повороті та влетіла в першу-ліпшу відчинену кімнату. Це був камбуз. Вигнанка в розгубленості зупинилася.

Камбуз. Карцер під камбузом. Ляда.

Лейла кинулася на центр кімнати і відчинила ляду, що вела до вузького приміщення просто під підлогою. Сюди час до часу саджали полонених поліціянтів, а також розбишак-вигнанців.

Мак. Це була його ідея. «У темному кам’яному мішку вони стають поступливішими».

В коридорі хтось горлав і командував. З-під дверей сочилося бліде світло. Вигнанка притулилася до стіни біля самого виходу і застигла.

Вхідна ляда грюкнула, всередину ковзнула чорна тінь. Лейла щосили штовхнула чужинця в спину.

Чорна тінь гепнула у діру посеред підлоги, наче мішок картоплі. Дівчина миттєво зачинила ляду і защепнула клямку.

— А тепер побалакаємо,— голосно вимовила вона.— Як там Оздемір, що нового?

Внизу чулася метушня.

— Знаєш, коли сюди прийде Давид, він захоче тебе розстріляти,— провадила Лейла з неприхованим задоволенням.— Тож гадаю,