Читати книгу - "Гра престолів"

й голки. Все підготувавши, вона, читаючи замовляння співучою мовою лазарян, відламала зазублений гостряк і витягнула стрілу. Тоді на жаровні нагріла до кипіння флягу вина й полила з неї рану. Хал Дрого лаявся, але не ворушився. Заклеївши рану від стріли замазкою з намоченого листя, вона взялася до порізу на грудях: спершу намастила його блідо-зеленою пастою, а тоді приклеїла відрізаний клапоть шкіри на місце. Зціпивши зуби, хал придушив скрик. Богосуджена ж дістала срібну голку й моток шовкових ниток і заходилася зашивати рану. Закінчивши, вона змастила її червоною маззю, вкрила листям і замотала груди потертим шматком овечої шкури.

— Читатимеш молитви, які я тобі скажу, й не зніматимеш шкуру десять днів і десять ночей,— мовила вона.— Буде пекти та свербіти, а коли загоїться, лишиться великий шрам.

Задзвенівши дзвіночками, хал Дрого сів.

— Своїми шрамами я пишаюся, ягнице.

Він зігнув руку — і скривився.

— Не пий ні вина, ні макового молочка,— застерегла його жінка.— Тобі болітиме, але ти маєш берегти сили, щоб тіло боролося з отруйними духами.

— Я хал,— кинув Дрого.— Плювати я хотів на біль і питиму, що заманеться. Коголо, принеси мою безрукавку.

Старий поквапився геть.

— Ти наче казала,— мовила Дані до потворної лазарянки,— що знаєш повивальні співи...

— Я знаю всі таємниці кривавої постелі, срібна леді, й у мене ще жодне немовля не померло,— озвалася Міррі Маз-Дуур.

— Скоро прийде мій час,— мовила Дані.— Я б хотіла, щоб ти була моєю повитухою, якщо ти не проти.

Хал Дрого розсміявся.

— Зоре мого життя, рабиню не просять, їй наказують. Вона зробить, як ти звелиш,— стрибнув він з олтаря.— Ходімо, мої кровні. Огирі кличуть нас, тут лишився сам попіл. Час їхати.

Гаго рушив за халом геть із храму, але Кото затримався й послав Міррі Маз-Дуур довгий погляд.

— Пам’ятай, мейгі: яка доля чекає хала, така й тебе.

— Як скажеш, вершнику,— відгукнулася жінка, збираючи збаночки та пляшечки.— Великий Вівчар пильнує свою отару.

Тиріон

На пагорбі, з якого видно було королівський гостинець, попід в’язом поставили грубо тесаний довгий сосновий стіл на двох широких ногах і накрили його золотою скатертиною. Тут, поруч із шатром, вечеряв лорд Тайвін зі своїми лицарями й лордами-прапороносцями, а над головами в них на довгому ратищі маяв величезний малиново-золотий штандарт.

Тиріон запізнився; від сідла в нього все боліло, та й гумор був кепський: Тиріон гостро усвідомлював, яке кумедне, мабуть, являє собою видовище, коли дибає нагору, де сидить батько. Довгий цілоденний перехід виснажив його. Тож він подумав, що сьогодні незле буде напитися. Смеркалося, й повітря оживало від світлячків.

Кухарі саме подавали м’ясо: п’ять молочних поросят з підсмаженою хрусткою скоринкою, з різними фруктами в роті.

— Перепрошую,— вибачився Тиріон, усідаючись на лавці поряд з дядьком.

— Напевно, мені ліпше доручити тобі ховати полеглих, Тиріоне,— мовив лорд Тайвін.— Якщо в бій ти запізнюєшся так само, як до столу, поки ти приїдеш, війна вже закінчиться.

— Та ні, батьку, ти ж можеш лишити мені кількоро селян,— озвався Тиріон.— Багато не треба, я не жадібний.

Наливши собі кубок вина, він спостерігав, як лакей ріже порося. Під ножем полускувала хрустка скоринка, з м’яса бризкав гарячий сік. Давно вже Тиріон не бачив нічого милішого оку.

— Розвідники сера Адама кажуть, що Старкове військо рушило від Близнючок на південь,— розповідав батько, поки його хлібну миску наповнювали скибками м’яса.— До нього приєдналися рекрути лорда Фрея. Швидше за все, вони за день переходу на північ від нас.

— Будь ласка, батьку,— мовив Тиріон,— я тут їсти зібрався.

— Невже думка про Старкового хлопчиська позбавляє тебе мужності, Тиріоне? А твій брат Джеймі був би не проти зітнутися з ним.

— Я ліпше зітнуся з цим поросям. Роб Старк і наполовину не такий ніжний, та й від нього не так смачно пахне.

Лорд Лефорд, вічний песиміст, який займався припасами, нахилився вперед.

— Сподіваюся, ваші дикуни не поділяють вашого настрою, бо в іншому разі ми просто змарнували на них добру крицю.

— Мої дикуни чудово скористаються вашою крицею, мілорде,— відповів Тиріон. Коли він повідомив, що йому потрібна зброя й лати для трьохсот вояків, яких Альф привів з передгір’я, можна було подумати, що він попросив лорда Лефорда віддати їм на поталу власних цнотливих дочок.

Лорд Лефорд нахмурився.

— Сьогодні я бачився з тим волохатим здорованем, який наполягав, що йому необхідні аж два бойові топори — важкі, з чорної сталі, з подвійним серповидним лезом.

— Шага любить убивати обома руками,— сказав Тиріон, коли перед ним поклали хлібну миску, на якій парувала свинина.

— Але він і далі носить на спині свою сокиру.

— Шага вважає, що три сокири кращі за дві,— озвався Тиріон, занурив великий і вказівний пальці в сільничку й добряче посолив собі м’ясо.

Тут гойднувся вперед сер Кеван.

— У нас от яка думка виникла: коли дійде до бою, варто поставити тебе з твоїми дикунами на передній край.

У сера Кевана рідко виникала думка, яка спершу не зринала в лорда Тайвіна. Настромивши на кінчик кинджала шматок м’яса, Тиріон саме хотів відправити його до рота. Але, почувши таке, опустив кинджал.

— На передній край? — недовірливо перепитав він. Або батько пройнявся повагою до синових здібностей, або вирішив нарешті назавжди позбутися свого сорому. Тиріон мав смутне відчуття, що знає правильну відповідь.

— А що, на вигляд вони люті,— зронив сер Кеван.

— Люті? — перепитав Тиріон і збагнув, що відлунням повторює дядькові слова, як навчений балакати птах. Батько в цей час спостерігав за ним, оцінюючи та зважуючи кожне слово.— Зараз я вам розповім, які вони люті. Вчора ввечері місячний брат заколов кам’яного ворона, і все через ковбаску. Отож сьогодні, коли ми отаборилися, троє кам’яних воронів схопили цього місячного брата й перерізали йому горлянку. Можливо, сподівалися відібрати ковбаску назад, не знаю. На щастя, Брон примудрився втримати Шагу, поки той не відітнув убитому прутня, та все одно Альф вимагає відступного за кров, а Кон і Шага відмовляються платити.

— Коли солдатам бракує дисципліни, винен лорд-командувач,— сказав батько.

За братом Джеймі завжди легко йшли люди, а за потреби і вмирали за нього. Але Тиріон такого дару не мав. Відданість він купував золотом, а покору — своїм знаменитим іменем.

— Людина трохи більша за мене змогла