Читати книгу - "Хочеш я буду твоєю?, Мері Рейн"

На небі вже починали з'являтися де-не-де зірочки, а я все так само блукала по надрях лісу. В висновку я знайшла лише, шишку. 

- Та чорт. - я відчувала, що паніка по троху долає мене. - я що тут помру? 

Я закрила очі та декілька разів глибоко вдихнула, та видихнула.

- Зберися тряпка. 

Я подивилася на небо, на ліво, на право. Може закричати? А й справді, чому я не спробувала цей варіант раніше? 

Я вдихнула повні груди повітря, і закричала в весь голос. 

- Допоможіть. 

Надіюсь хоч так вони мене почують. А ще друзі називається. Навіть не помітили, що я зникла. А може вони вже мене шукають? Можливо вони викрикують моє ім'я, а я навіть не чую їх.

В відповідь на мій клич я нічого не почула. І тоді емоції почали брати наді мною верх. 

По моїй щоці покотилася одинока сльоза. Та що я зробила не так? Коли звернула не на ту стежину? 

Ззаді мене роздався тріскіт гілки. Я швидко повернулася. В наступившій темряві не було видно хто це. Оскільки він щей стояв під деревом, його не освітлював навіть місяць. Який вже ось почав появлятися на зірковому небі. 

Коли силует почав наближатися, я потроху задкувати. 

Мати рідна, я ще не хочу помирати. 

Я все задкувала, та задкувала. А він все наближався, та наближався. 

Все було добре, коли я відступала він приближався. Поки я не зачепилася за ту саму кляту колоду і не полетіла до землі. 

Я заплющила очі, та вже приготувалася розплющитися по землі як млинець. Але за одну секунду, я відчула чиюсь руку в себе на талії.

- Надалі, будь обережніша. - прошепотів чоловічий голос мені на вухо

Моє тіло миттю покрилося сирітками. Я швидко розплющила очі. 

- Мирослав? - мій голос прозвучав мляво, стомлено, але в ньому були нотки радості. 

Якщо я все ж таки не померла тут сама, то помру з Мирославом. Компанія це добре. 

- Як ти тут опинилась? - запитав чоловік. 

- Я гуляла. - невпевнено відповіла я. 

А що казати? Так, я гуляла, поки не заблукала. 

- Гуляла? 

Чоловік підняв свою руку так, щоб можна було бачити годинник, який красується в нього на зап'ястку. 

- На годиннику зараз "21:42" ти ще впевнена, що гуляєш? - з відчутним сарказмом запитав той. 

- Мирослав, відпусти мене. - я поглянула на його руку, яка ще досі була в мене на тілі. 

- Тікаєш від відповіді? - він все таки мене відпустив, перед цим рівно поставивши на ноги. - молодець.