Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

Незабаром авто зупиняється біля елітної, приватної клініки широкого профілю, але основною гілкою є штучне запліднення.

Просторе і світле приміщення, приємний дизайн, новітні технології, багато світла і зелені, ввічливі працівники та висококваліфіковані лікарі. 

Завдяки цьому вони й зробили своє ім'я. 

Ми підіймаємось на третій поверх. Доронін залишає мене в оточенні охорони та зникає за дверима відомого спеціаліста у своїй галузі — Денега Ігоря Петровича. 

У складній ситуації мене тішить те, що лікаря не так просто підкупити. Точніше, цього ніхто не зміг зробити. Доронін хоч і має певну славу, але я дуже сумніваюсь, що йому вдасться змусити Ігоря Петровича танцювати під свою дудку. Тож хоча б тут я можу бути впевненою у своїй безпеці.

Незабаром Андрій виходить з кабінету. Я ж підриваюсь з диванчика, наче школярка, стоячи прямо з витягнутою спинкою. Нервово мну ручки сумочки.

— Андрію, — піднімаю погляд на чоловіка й одразу ж ціпенію. Він злий, але я не маю наміру давати задню, тому випалюю, поки не передумала: — Дай мені трішки більше часу, — хочеться додати й про те, що його дії дивні, неправильні й можна вчинити інакше, не так карколомно, але я мовчу. 

Доронін вивчає моє обличчя поглядом, від чого шкіру поколює. Страх. Ось що він зараз вселяє у мене. Руйнує впевненість. Ловить, як маленький олівець.

— Ти, — крок — і він поруч. — Не у тому становищі, щоб щось вимагати, —  його слова пробираються у саму душу, отруюючи її. 

Стримуюсь. Мовчу. Розумію, що варто трішки піддатись.

— Я тебе зрозуміла, — роблю крок вбік і йду до дверей. 

Збираю в кулак останні сили, щоб так само рівно тримати спину, і сподіваюсь на те, що інші не помітять, як у мене тремтять руки. 

— Добрий день, — вітаюсь і проходжу вглиб кімнати.

— Добрий день, Тетяно Ігорівно. Прошу за мною.

Далі на мене чекає стандартний огляд у гінеколога, УЗД, аналіз крові.

Останній я найбільше не люблю, адже після нього почуваюся не дуже добре, а якщо врахувати те, скільки й коли я востаннє їла…

— З вами все гаразд? — запитує молода дівчина, яка витягує з мене не один шприц крові. 

— Все добре, — натягнуто усміхаюсь.

— Давайте я вам чаю зроблю, ви трішки посидите і тоді підете, — пропонує вона, нахмурившись, і, не дочекавшись моєї відповіді, іде ставити чайник.

Я ж не противлюсь і не зупиняю молоду медсестру, якій усіх шкода, адже вона ще така юна. Напевно, тільки навчальний заклад закінчила і зовсім не пізнала життя.

Тим паче я вже пройшла усі огляди та здала всі аналізи. Тепер тільки залишається чекати.