Читати книгу - "Ожеледиця"

— Чому ви так думаєте, Олександре Івановичу?

— Дуже багато питань. Хто послав людей під кулі? Апріорі було зрозуміло, що мирним похід до Адміністрації Президента бути не може. Ясно ж було, що людей туди не пустять. Звідки взялися ці геть відморожені цивільні, які з особливою жорстокістю добивали відступаючих? Чому накази «беркутівців» віддавалися чистою російською «акаючою» говіркою? І чому поруч з людьми не було жодного представника влади з тих, які закликали народ до походу? Де були ці тягнибоки, симоненки й інші підвиваючі, коли люди гинули? Чому їх не було там? Цих жертв можна було уникнути… Але людей послали на смерть. Навіщо?

— І навіщо?

— Якби ж я знав! Та я знаю тільки, що життя коротке й дуже дорогоцінне. Його берегти треба, а не під кулі підставлятися… Твоїй поведінці тільки одне пояснення може бути: ти винен! А якщо ні, то живи і допоможи знайти вбивцю твоєї нареченої!

— Дякую, Олександре Івановичу, — Антон піднявся і міцно потис простягнуту пузатим коротуном руку. — Я буду обережніший.

Чи добре бути мером?

Їдучи автобусом додому, слідчий з особливо важливих справ Олександр Іванович Борейко поринув у роздуми. «Невже все-таки «сам»? Але чим йому могла заважати дочка? Може, банальні ревнощі? Старшенький-то такий… ніякий, а дівка така розумниця, красуня… Та ні, це ж теж його дочка! Може, все-таки заважала в кар’єрі? Адже зовсім ще незрозуміло, куди вітер повіє. Переможе Майдан, не переможе? Малоймовірно… За Борисом Мойсейовичем така сила стоїть, що зі своєю дочкою він міг впоратися одним рухом брів. А раптом не міг? Може, у Аліни якийсь компромат на татуся був? Ні, все-таки не схоже. Їм з Антоном, по-моєму, взагалі не було ніякого діла ні до його виборів, ні до всієї сімейки взагалі. Мда-а-а… Все-таки треба б поговорити з шановним Борисом Мойсейовичем. Я ж йому вже дві повістки послав, а він так і не знайшов часу прийти. Недобре! Приїду — пошлю ще одну повістку з кур’єром, і нехай підпишеться про отримання…»

Але посилати третю повістку довелося. Наступного дня, як тільки Олександр Іванович увійшов до свого кабінету, ранкову тишу розірвав дзвінок.

— Борейко. Слухаю, — підхопив він трубку, навіть не роздягнувшись. — Так, товаришу генерал! Так точно, товаришу генерал! Єсть, товаришу генерал! — карбував він у відповідь на те, що чув у слухавці.

Та-а-к! Оце так Борис Мойсейович! Відразу до генерала подався. З чого б це? Невже все так погано?

— Сідайте, Олександре Івановичу, сідайте, — здивував Борейко генерал Євген Дмитрович Іванов, вказавши йому на стілець. Напроти того стільця по інший бік столу вже сидів, розносячи по кабінету вишуканий запах чоловічих «Діор», Борис Мойсейович.

«А може, це вже генерал наш так пахне? — промайнуло в думках. — Втім, навряд — надто солодкий запах, а генерал більше любить терпкі аромати».

— Що ж це ви, Олександре Івановичу? — аж надто дружелюбно почав генерал.

«А може, він все-таки змінив імідж? Щось дуже вже солодко розмовляти почав! «Що ж це ви?…» Не в його це стилі. Зазвичай рубає фразами… не соромлячись!»

— Слухаю, товаришу генерал.

— Що ж це ви: допитували Аллу Володимирівну, дружину Бориса Мойсейовича, а його самого в курс справи не ввели?

— Так я запрошував і Бориса Мойсейовича, але він не з’явився. Ви ж отримували повістки? — намагаючись говорити як можна м’якше, звернувся він до гостя. Той мовчав.

— Які повістки? Яке «не з’явився»? Ви хіба не розумієте, що пан Шмідт зайнятий? — генерал все більше ставав схожий на себе самого. — Ви що, не могли зателефонувати Борису Мойсейовичу і запитати його про те, що хотіли дізнатися, по телефону?

— Так не годиться, товаришу генерал! Згідно з законом я зобов’язаний запротоколювати бесіду, — Борейко старався з усіх сил, тому й замінив слово «допит» на «бесіду».

— По закону ви вже повинні вбивцю до в’язниці запроторити. А ви його відпустили. Більше того, дозволили з міста виїхати. Ви що, погонів позбутися хочете?

От тепер Олександр Іванович впізнавав свого генерала.

— Гаєвський не винен, якщо ви про нього.

Тут у розмову включився пан майбутній мер. У тому, що його оберуть мером, Борейко більше не сумнівався. За своє життя і багаторічну службу він пережив достатньо змін влади і навчився по поведінці свого начальства визначати статус і перспективи претендентів на високі посади.

— У вас є докази його невинуватості? — запитав Шмідт чомусь високим фальцетом.

— Дещо є. Але у мене немає головного.

— Чого ж?

— У мене немає доказів його вини.

— Ну, так знайдіть їх!

— Вибачте, що значить «знайдіть»? Я ж тільки що сказав: я переконаний, що Гаєвський не вбивав вашу дочку. Ви краще скажіть, Борисе Мойсейовичу, чому ви не сказали мені, що того вечора у вас був ваш син?

Генерал Іванов підхопився і, вкрившись багряною фарбою, закричав:

— Ти що собі дозволяєш, капітане!?

Почервонів і Шмідт, але швидко впорався із собою. Ось, виявляється, чому одні можуть бути у владі, а інші ні: перші вміють бути «дипломатичними», тобто приховувати свої справжні почуття, а другі цього робити не вміють.

— Добре, Женю, — фамільярно звернувся до генерала майбутній мер, і Євген Дмитрович став зовсім буряковий, — я відповім. Але перше запитаю. Ви що ж, товаришу капітане, вважаєте, що це Валерій убив свою сестру? — права брова здивовано-грайливо злетіла вгору.

— Ні. Валерій Борисович теж не вбивав Аліну.

— Тоді для чого вам моя відповідь?

— Для того, Борисе Мойсейовичу, — чітко і спокійно відповів Борейко, — що я не перший рік на службі і розкриваю не перший злочин, тож знаю, що якщо хтось під час слідства замовчує або обманює, на те завжди є причина. І я зобов’язаний ту причину з’ясувати, щоб, не дай Боже, не засадити за ґрати невинну людину.

До кабінету заповзла тиша. Якась в’язка, липка. Здавалося, вона склеїла кожного по руках і ногах, не забувши й про мову.

— Добре, — нарешті спроквола вимовив Шмідт. — Може, це здасться вам неправильним, жорстоким, але і Аліночка, і Валерій — мої діти. Так, я чув, як дружина лаялася з Аліною, але це стало настільки звичним, що я не звернув на це уваги.

— Пробачте, звичним?

— Так. Я підозрюю, що моя дружина входить… м-м-м… ну, скажімо, в особливий віковий період, коли жінки стають скандальними й вічно незадоволеними… А у мене немає ні часу, ні бажання розбиратися у жіночих чварах…

Борейко кивнув, даючи зрозуміти, що це питання для нього з’ясоване.

— Так… То про що я? — продовжував Борис Мойсейович. — А… Так