Читати книгу - "Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут"

На столі лежить малюнок дитячої долоні та розкидані олівці.

Очі щипає від сліз. Мене тягне передумати, лишитися. Скасувати таксі, розпакувати валізу.

У грудях метається грудка сумнівів, і дедалі більше зростає відчуття катастрофи. Наче я зараз стою на краю й ось-ось звалюся вниз…

До болю закушую губу.

Може, те, що я йду — це помилка.

Може, я ще пошкодую, що зробила це.

Може…

Але якщо залишусь, то нічого не зможу змінити. Далі буде лише гірше.

З цими думками виходжу. Зачиняю двері на замок. Залишаю ключі консьєржці. А в душі таке відчуття, ніби я тут залишила частину себе. Ту частину, яку вже не пришиєш, не приклеїш, як не намагайся.

Сподіваюся, Назар зрозуміє. Крім аліментів — мені від нього нічого не потрібно. Майно ділити ми не будемо. Я ні на що не претендую.

У таксі притискаюся гарячим чолом до холодного скла. Голова гуде все дужче.

Нас висаджують у центрі. У найближчому банкоматі знімаю з картки всі гроші. У цей час надходить повідомлення від Інги:

«Ви де? Я зараз під’їду».

Відправляю їй скрін із геолокацією.

Вона під’їжджає буквально за десять хвилин. За цей час ми із Зойкою встигли випити по склянці соку в кафе. Добре, що о десятій ранку в будній день зал був порожнім, а єдиний офіціант настільки вихований, що навіть не поглянув на нашу валізу.

— Отже, ти все ж таки зважилася? — запитує Інга, поки я вкладаю валізу в багажник її машини.

Питання риторичне, але я все ж знизую плечима.

— Не пошкодуєш?

Підіймаю на неї втомлений погляд.

— Час покаже.