Читати книгу - "Морозенко"

прикрила вас легенькою тінню. А он, на праву руч, здіймаються гори, підковою обняли вони ту долину, де ви лежите; вся верховина їх покрита густим лісом, а боки покриті глибокими ярами та крутими проваллями… Он понавертало цілі купи жовтої глини; понаставляло гострих стрільчатих голів червоного глею. Он гола скеля стоїть, трохи похилилася набік; на самім її вершечку примостилася біла береза, журливо спустивши віти додолу… І над усім цим високо розпросторилося блакитне небо; блискуче сонце обдає все своїм яскравим світом. Здається, перед вами стоїть картина й любо вражає ваші очі своєю чарівничою красою. Ви так задивилися на все те, так замилувалися, що незчулися, як і ваші очі закрились, як тихе забуття почало колихати вашу голову.

— Еге-ге! Я думав, що ви тут доглядаєте? А ви спати! — чуєте ви голос Якимів.

Розкриваєте очі, зиркнули… Яким, пустивши гнідка по волі, мерщій кинувся до триніжка, звернув казанок набік і надержує, поки той перестане клекотіти. Гнідко пішов попаски, вищипуючи свіжу траву та вишукуючи зеленішую місцину.

— Гей! гей! гнідко! гнідко! — гукає Яким, зігнувшись над триніжком і не знаючи, що йому робити; чи казанок доглядати, чи гнідка завертати?

Ви поспішаєте на поміч, берете з Якимових рук держалко з казанком, а він біжить мерщій гнідка ловити.

«Клопіт!» — думаєте ви, задивляючись, як Яким забігає вперед гнідкові, хитрить його перейняти. «Клопіт!» — б'є у вашу голову, як ви звернули увагу на себе. «От якби було не вивертатися під осокором та доглядати казанка, то й клопоту б не було, може б, уже досі й каша зварилась, не ссало б так за серце, не в'яло під грудьми…»

Яким не забарився гнідка зловити, прип'яв його віжками до берези й мерщій кинувся до казанка. За його працею швидко й каша поспіла.

Доводилось вам коли-небудь польову кашу їсти? Щерба одна, засипана злегка пшоном та задобрена шматочком сала з цибулею,— от і все. А що то за смачна та добра! Пахощі страви поєдналися з пахощами польового повітря, будять у вас смак непевний, викликають голод ненаситний!.. Шматок чорного засохлого хліба, що ви ледве вгризете його зубами, здається краще найсолодшого медяника; ложка щерби, що ви вливаєте в рот, якось смачно лоскоче за язик, гаряча пара, припахаючи злегка старим салом, приязно б'є в ніс і ще більший смак викликає. Ложка, шпарко переходячи від рота до казанка, щоб знову до рота сягнути, не похопиться вас задовольнити. Здається, навхильці пив би, очима їв — так хороше та смаковито. І за серце перестало ссати, і під грудьми не в'яне, якась сила вас проймає, легкість та скорість бадьорить. Ось уже ложка почала й дна казанка досягати, гарчить по ньому, наміряючись повніше набратись; там, на самому споді, каша густіша та ще смачніша, так вона й розпливається в роті, так і розходиться, мов те масло на гарячій сковорідці.

— Та й мастак ти, Якиме, кашу варити! — скажете ви, кладучи ложку, як уже в казанку не зосталося нічого.

— Хіба то я її варив?

— А хто ж?

— Огонь! — жартує Яким.

— Та огонь-то огонь… А хто готував?

— Яка там готівля? Укинув пшона та затовк салом — от і все.

— А чого ж вона така добра?

— Польова каша завжди добра. Може, через те, що не в печі упріває, а серед вільного повітря. А може — ви виголодались добре? — додав Яким.— На голодні зуби, кажуть, і підошва смачною здається. Голод — не тітка! — гуторить весело Яким, перемиваючи ложки та складаючи добро в клунок.

— А що ж, пора, може, і рушати? — питає він, швидко упоравшись.

— Якщо ти зовсім управився, то й рушимо.

— Ось тілько воза підмажу та й готов.

Сонце геть повернуло на захід, як ви рушили з місця. Проїжджаючи мостом, ви ще раз глянули на чисту річку, де ви купалися, на зелену долину, де ви вилежувались та підкріплялися. Чиста водо-прохолодо! Тихий краю, земний раю! Раз на віку довелося вас здибати, та довіку не забуде серце вашого ласкавого привіту!

Ось і село. Ген по горі розіслалося воно невеличкими дворами з вишневими садками, з білими хатками. По дворах, як і слід, комірчини, хлівці всякі: кругом тини та загороди… Нащо то? Від кого люди розгородилися? Від якого ворога захищають своє добро отими тинами невисокими? Самі від себе? Від свого сусіди?.. Ох, люди, люди! На широкому світі є багато і волі, і простору, і добра всякого без міри, та ваше ненажерливе око не задовольняється тим, чого треба,— гарбає скільки засягне! Треба тинів та ровів, щоб вашу ненажерливість спинити!

Вам стає чогось боляче, досадно… З гори так далеко видко. І темно-зелена долина, огорнена горами, і гори, покриті лісом, і луки, порізані синьою річкою. З-під гори сонце навкосяка обдає все те своїм золотим світом, пестить і красить своїм привітним сяєвом, мережає темними поясами тіні… Все таке хороше, красне! Дивитися б та милуватися, а вам став досадно. Чисте та привітне село здаля здається вам і тісним, і вонючим — з дворів несе хлівами, по вулицях трусько та вузько; привітні білі хатки здаються всередині темними та нещирими, заздрість та ворожнеча звили там своє гніздо і з-за їх тихого захисту визирають на світ божий, бажаючи його полонити… Швидше з села! Геть мерщій на вільне простір'я!

Ось ви вже й за селом, у царині. Сумні млини облягли широкий майдан, мов сторожі; сірий їх покліт здається вам пузатими павуками, а довгі крила — чорними пазурами. То вони виставились на краю села сторожити здобич? Поглядають з гори на безкраї поля і тихо регочуть: рости, буяй, зелена рослино, на нашу користь! Вигрівай та вирощуй ясне сонце, добре зерно! Не мине воно нашого ненажерливого рота, перемелемо ми його своїми кам'яними зубами! Як та земля зимою покриється білим снігом, переведемо ми все те на біле борошно. Нащо нам твоя теперішня краса та пишне вбрання? Годуй ними розумну тварину та всяку скотину, а ми свого господаря чимсь м'якшим погодуємо!

Ось ви минули царину, минули й млини; вихопились знову на безкраї поля, на безмірну просторість степу. Бурого гадюкою в'ється по степу шлях битий, а він, німий та мовчазний, розпросторився по землі, дрімає. Сонце блискучим покотьолом котиться до спокою; його, здається, так мане та невідома далечінь за горою, що вся загорілася, аж палає рожевим полум'ям. Від неї й той край