Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"

річ, тато хотів її продати. У мене була важка ангіна. Я лежала... Лежала з високою температурою і не могла розмовляти. Тато хотів купити якихось продуктів, він боявся, що я помру. Помру без мами... Без маминих слів, без маминих рук. Я, така балувана... Улюблениця... Чекала я його три дні, поки знайомі не передали, що тата вбили... Сказали, що через скрипку... Не знаю, чи була вона цінною, тато, йдучи, сказав: "Добре, якщо дадуть банку меду і шматок масла". Ой, що ви! Я — без мами... Без тата...

Пішла шукати тата... Хотіла знайти його хоча б мертвого, щоб ми були вдвох. Була я світла, а не чорна, світле волосся, брови, і мене в місті ніхто не зачепив. Я прийшла до базару... І зустріла там татового друга, він уже жив у селі, у своїх батьків. Теж музикант, як і мій тато. Дядя Володя. Я все йому розповіла... Він посадив мене на віз, накрив кожухом. На возі пищали поросята, кудкудакали кури, їхали ми довго. Ой, що ви! До вечора їхали. Я спала, прокидалася...

Так потрапила до партизан...»

Ганна Йосипівна Струмиліна,

партизанка

«Був парад... Наш партизанський загін з’єднався з частинами Червоної армії, і після параду нам сказали, щоб здали зброю і йшли відновлювати місто. Нам на думку не спадало: як це — ще йде війна, ще лише Білорусія визволена, а ми маємо віддати зброю. Кожна з нас хотіла йти воювати далі. І ми прийшли до військкомату, всі наші дівчата... Я сказала, що я медсестра і прошу відправити мене на фронт. Мені пообіцяли: "Гаразд, ми вас поставимо на облік, і якщо буде потреба, то викличемо. А поки йдіть і працюйте".

Чекаю. Не викликають. Знову йду до військкомату... Багато разів... І нарешті мені відверто сказали, що немає такої потреби, вже достатньо медичних сестер. Треба ось цеглу в Мінську розібрати... Місто в руїнах... Які у нас були дівчата, питаєте? У нас була Чернова, вже вагітна, вона несла міну на боці, де поряд билося серце майбутньої дитини. Ось і розбирайтеся, що то були за люди. Навіщо нам у цьому розбиратися, ми такими були. Нас виховали, що Батьківщина і ми — це одне і те саме. Або ще одна моя подруга, вона водила містом свою дівчинку, а в тієї під сукнею тіло було обгорнуте листівками, і вона піднімала ручки і скаржилася: "Мамо, мені жарко. Мамо, мені жарко". А на вулицях всюди німці. Поліцаї. Німця ще можна обдурити, а поліцая важко. Він — свій, він твоє життя знає, твоє нутро. Твої думки.

І навіть ось діти... Їх ми до себе забрали, до загону, бо це ж діти. Як врятувати? Вирішили відправити за лінію фронту, так вони з дитячого приймальника бігли на фронт. Їх ловили в поїздах, на дорогах. Вони знову виривалися, і знову на фронт.

Історія протягом сотень років розбиратиметься: що воно таке? Що це були за люди? Звідки? Ви уявляєте: вагітна йде з міною... Ну, чекала ж вона дитину... Любила, хотіла жити. І, звісно, боялася. Але вона йшла... Не заради Сталіна йшла, а заради своїх дітей. Їхнього майбутнього. Вона не хотіла жити на колінах. Скоритися ворогові... Мабуть, ми були сліпими, і навіть не буду заперечувати, багато чого ми тоді не знали і не розуміли, але ми були сліпими і щирими водночас. Ми складалися з двох частин, з двох життів. Ви маєте це зрозуміти...»

Віра Сергіївна Романовська,

партизанська медсестра

«Починалося літо... Я закінчила медучилище. Отримала диплом. Війна! Одразу викликали до військкомату — і наказ: "Ось вам дві години. Лаштуйтеся. Відправляємо на фронт". Я склала все в одну маленьку валізку.

— Що ви взяли з собою на війну?

— Цукерки.

— Як?

— Повну валізу цукерок. Мені там, у тому селі, до якого мене після училища розподілили, дали підйомні. Гроші були, і я на всі ті гроші купила повну валізу шоколадних цукерок. Я знала, що на війні гроші мені не знадобляться. А нагору поклала фотографію курсу, де всі мої дівчатка. Прийшла до військкомату. Військком запитує: "Куди вас відправити?" Я йому кажу: "А подруга моя куди піде?" Ми з нею разом до Ленінградської області приїхали, вона працювала в сусідньому селі за п’ятнадцять кілометрів. Він сміється: "І вона те саме спитала". Узяв мою валізу, щоб піднести до полуторки, яка везла нас до станції: "Що у вас там таке важке?" — "Цукерки. Повна валіза". Він замовк. Уже не всміхався. Я бачила, що йому ніяково, навіть якось соромно. Це був літній чоловік... Він усвідомлював, куди мене проводжає...»

Марія Василівна Тихомирова,

фельдшерка

«Моя доля відразу вирішилась...

У військкоматі висіло оголошення: "Потрібні шофери". І я закінчила курси шоферів... Шестимісячні... Навіть не зважили, що я вчителька (до війни в педтехнікумі навчалася). Кому під час війни потрібні вчителі? Потрібні солдати. Нас багато дівчаток було, цілий автобат.

Одного разу на навчаннях... Я не можу цього без сліз чомусь згадувати... Була весна. Ми відстрілялися і поверталися. І я нарвала фіалок. Маленький такий букетик. Нарвала і прив’язала його до багнета. Так і йду.

Повернулися до табору. Командир вишикував всіх і викликає мене. Я виходжу... І забула, що в мене фіалки на гвинтівці. А він мене почав лаяти: "Солдату слід бути солдатом, а не рвати квіти". Йому було невтямки, як за таких умов можна про квіти думати. Чоловікові було незрозуміло... Але я фіалки не викинула. Я їх нишком зняла і в кишеню засунула. Мені за ті фіалки дали три наряди поза чергою...

Стою якось на посту. О другій годині прийшли мене змінити, а я відмовилася. Відправила