Читати книгу - "Королева Сонька, Ірина Звонок"

  А коли Ягайло у шлюбну ніч зрозумів, що юна наречена вже втратила незайманість, і спробував виказати їй своє чоловіче незадоволення, то Ядвіга відповіла:

  - Ви хотіли мою корону та країну, а не моє серце. Ви отримали бажане, а тому не можете скаржитися. Втім, я поклялася при вінчанні, що буду вірною дружиною, і виконаю свій обов’язок перед вами.  

І Ягайло замовк.

  Ядвіга дотрималася обіцянки. Відтоді Ягайло не мав причин скаржитися. То був спокійний династичний шлюб, без особливих пристрастей. Але обидва знали, що її серце ніколи йому не належатиме. Тринадцять років потому вона померла, так і не оговтавшись після важких пологів. Її єдина донька теж померла, проживши лише кілька тижнів. 

  Ягайлу було сумно та боляче згадувати про те, що він вважав своїм соромом. І не хотілося пережити той сором ще раз, у старі літа.

  Про свої сумніви він щиро розповів двоюрідному брату.

  - Ти розумієш, Вітовте, я не хочу знову потрапити у смішне становище. Не хочу, щоб шляхтичі насміхалися за моєю спиною, начебто моя корона тримається на рогах. Я старий. Я ще спроможний виконувати шлюбний обов’язок, але шалений пал молодих років уже залишився позаду. Як я можу одружитися з Василисою, якщо пушок над її губою ясно вказує на гарячу кров? Рано чи пізно вона не втримається і почне шукати молодих коханців. Навіщо мені це?

  Вітовт наморщив лоба. Він був одружений з тіткою Василинки, Уляною Гольшанською, а тому радів можливому шлюбу, який міг посилити його вплив на Ягайла. Було шкода відмовлятися від такої перспективи.

  І раптом Вітовт надумав:

  - Якщо не хочеш брати Василису, то одружися з її молодшою сестрою. У неї, здається, немає вусиків.

Ягайло замислився.

  - Чом би й ні? – прошепотів він. – Чом би й ні...

  Він опустив повіки, намагаючись пригадати обличчя Соньки. Але згадав лише її пісні.  

  - Вона гарно співає, – промовив король. – Але я забув, як її звати.

  - Сонька, – нагадав Вітовт. – Софія.

  - Софія – зітхнув Ягайло і поринув у мрії.

  Втім, по його холодному обличчю, начебто витесаному з сірого каменю, було неможливо здогадатися, про що він мріяв.

  - Добре, – нарешті вирішив він. – Висватай за мене молодшу з князівен Гольшанських, Соньку.