Читати книгу - "Королева Сонька, Ірина Звонок"

  У наступні дні вони декілька разів виїздили на прогулянки або на лови. Через присутність короля кожен день був схожий на свято. Княгиня Друцька розпорядилася подавати на стіл найкращі наїдки. А князь – найкращі вина.

  Нарешті одного дня за обідом король заявив, що завтра від’їжджає.

  - Я б залишився надовше, але вже час повертатися до Кракова, де на мене чекають невідкладні державні справи. Корона означає велику відповідальність, – пояснив він.

  За столом у той день, окрім Ягайла та князя Вітовта, знаходилися лише князь та княгиня Друцькі, і княгиня Гольшанська з Сонькою та Василинкою. Княжичі Друцькі їли зі старшими братами та іншими охоронниками короля. А мала Манька захворіла і лежала у ліжку.  

  У Василинки та княгині Олександри від розчарування витягнулися обличчя. Мати й донька чекали, що король попросить руку Василинки. Адже Ягайло не раз натякав на це. І ось він їде, нічого не сказавши. Невже вони даремно сподівалися?! Князь Семен теж був розчарованим, хоч і вдавав посмішку. Навіть Сонька засмутилася. Через присутність короля кожен день був наче свято. А тепер знову потягнуться однакові, звичайнісінькі дні...

  Ягайло несподівано відкашлявся, від чого усі присутні стрепенулися.   

  - Я втомився жити один, – промовив він. – Три жінки було у мене: дві полячки та одна німкеня.  Може, варто тепер одружитися з русинкою?

  Сонька здивовано застигла. Король слово у слово повторював ті ж самі слова, які казав князю Вітовту у присутності Івана Баби. Тобто, двоюрідний брат не брехав. Така розмова справді відбулася.

  Усі присутні затамували дихання. Василинка схвильовано приклала руку до серця. Її щоки почервоніли і шкіра обличчя вже не здавалася такою сліпучо білою, через що її називали Білухою.  

  - Княже Вітовте, – звернувся король до двоюрідного брата. – Висватай за мене одну з твоїх племінниць.

  - З радістю, ваша королівська милість.

  Князь Вітовт повільно підвівся і озирнувся. Василинка ледве не підскакувала на місці від хвилювання. Вона намагалася прочитати свою долю по обличчю короля, але Ягайло зберігав  кам’яний вираз.

  - Княже Семене, – звернувся Вітовт до хазяїна. – Як то кажуть, у вас товар, у нас купець. А що далі казати – я не пам'ятаю. Бо, як литвин, не дуже розуміюся на русинських звичаях, – захихотів він і розвів руками.

Семен Друцький теж полегшено розсміявся і підхопив:

  - Є у нас для вас теличка, у якої таке біле личко!

  Усі присутні відразу ж подивилися на Білуху-Василинку.

  Вітовт не помітив того погляду. Чи просто вдав, нібито не помітив.

  - А тую теличку кличуть Сонькою, – негайно відповів він.

  - Сонькою?! – водночас вигукнули мати та дядько дівчини, та здивовано перезирнулися.

  - Тут якась помилка. Її ім’я – Василинка, – нервово відкашлюючись, виправив князь Семен.

Ягайло спохмурнів. Він склав руки на грудях і суворо подивився на Вітовта.

  - Нема ніякої помилки, – князь Вітовт покачав головою. – Його королівська милість вважає, що обидві князівни гідні стати королевами, але він може обрати лише одну з них. Зваживши усі обставини, король вирішив одружитися з панною Софією.

  Запанувала тиша. Тільки було чути, як Василинка схлипнула і вибігла зі світлиці. А Сонька не могла повірити у те, що відбувалося. Король Ягайло, легендарний герой її дитинства, хотів зробити її своєю королевою. Як у казці.

  Розірвав тишу голос матері. Княгиня Гольшанська швидко зважила усі вигоди, які давав шлюб з королем. Звісно, їй стало шкода зневаженої Василинки. Але якщо король хоче молодшу, то хіба йому можна відмовити?    

  - Якщо його королівська милість обирає Соньку, то нехай так і буде, – промовила княгиня Олександра. – Ось тільки що робити з Василинкою?

  Вона з надією подивилася на брата. Князь Друцький знав закони та звичаї краще за неї. До того ж, він був здатний захистити племінницю-сироту.

  Князь Семен, дивлячись поперед себе, вагомо промовив:

  - Негоже віддавати молодшу сестру поперед старшої.

  - Негоже! Негоже! – упівголоса підхопили усі присутні, окрім короля та князя Вітовта.

  Сонька теж мовчала.

  - Так, негоже, – погодився Вітовт.

  Ягайло навіть не поворухнувся. Він зберігав спокій і не втручався, бо вважав принизливим виказувати свої почуття привселюдно. Нехай князь Вітовт влаштовує його шлюб, бо так вони домовилися.  

  - Що ж робити? – запитав дядько Семен. – Я розумію, що його королівська милість не може довго чекати. Але, як опікун, я повинен дбати про усіх моїх племінниць. Якщо Сонька вийде заміж першою, то претенденти вирішать, що з Василинкою щось не так. І тоді ми взагалі не знайдемо для неї нареченого. Шкода дівку. Вона ж така вродлива. Гріх віддавати таку красу у монастир.

  - Тоді у нас один вихід – якнайшвидше знайти нареченого для Василинки, – подала голос мати.

  - Так! – задоволено вигукнув Вітовт. – Та я сам її просватаю. Хоч зараз.