Читати книгу - "Королева Сонька, Ірина Звонок"

  - Тільки за князя! – вигукнула княгиня Олександра. – Дівчата з роду Гольшанських за будь-кого не виходять!

Князь Вітовт замислився.

  - Є серед моїх близьких людей один неодружений. Іван, князь Більський, – нарешті надумав він. – Зараз він знаходиться серед моїх охоронців. Я його покличу і запитаємо, чи він згоден одружитися з панною Василинкою.

  Вибір Вітовта сподобався родині. Князь Більський був сином Володимира Ольгердовича, який був князем-намісником Києва до того, як у Києві осіли князі Гольшанські. До того ж, він був молодим, ставним, вродливим і хоробрим. Кращого нареченого годі було й бажати.

  Вітовт вийшов на пошуки Більського. Він довго барився, бо дорогою поясняв ситуацію молодому князю Івану і переконував його якнайшвидше одружитися з Василинкою. Мовляв, так він допоможе самому королю. Князь Іван трохи повагався, бо майже не знав дівчини і не думав про шлюб. Але відразу погодився, бо Василинка була вродливою, а одружуватися йому все одно довелося б, рано чи пізно.

  Тож  коли Вітовт у супроводі Івана Більського повернувся до світлиці, Іван відразу ж попросив у князя Друцького руки Василинки.  

  - Який ти вправний, – звернувся Друцький до Вітовта. – Просватав дівчину менш ніж за пів години. Будь-яка сваха позаздрила б. Ну що ж, – він задоволено потер долоні. – Будемо готуватися до двох весіль.

  - Треба спочатку запитати у Василинки, – подала голос княгиня Олександра. – Вона має право вибору.

  - Так, дійсно, – підтвердив князь Семен. – Великий статут Литовський вказує, що не можна віддавати жінку за чоловіка проти її волі. Йди, поклич Василинку, – наказав він сестрі. – Та поговори з нею, щоб вона погодилася.

  Княгиня Олександра відшукала Василинку у її опочивальні. Вона була блідою. А очі – червоні, начебто вона плакала. Мати змусила її вмитися холодною водою. А поки дівчина хлюпалася та схлипувала, мати розписувала, як їй добре буде у шлюбі з князем Більським.

  Василинка повернулася до світлиці майже спокійною. Зупинилася біля дверей. Світло безлічі свічок осявало її високу та струнку фігуру. Вона була вдягнена у широку сукню рожевого кольору, гаптовану сріблом. Біла полотняна сорочка, теж щедро вишита, виднілася з-під трохи закороткого подолу та рукавів. Золоті зарукав’я охоплювали зап’ястя. Біле покривало, охоплене тонким золотим обручем, не ховало золотих дівочих кіс, що вільно лежали на високих грудях. Присутні замилувалися красунею. Вона була б чудовою королевою, якби не ті вусики, насправді – ледве помітні, які налякали старого короля.

  А князя Більського ті вусики не лякали. Навпаки, він був зачарований вродою Василинки. Князь Друцький урочисто підвів його до племінниці і промовив:

  - Якщо буде на те твоя вільна згода, то князь Іван стане твоїм чоловіком.

  Василинка підвела очі. Іван, русявий та блакитноокий, не відводив від неї погляду. Незнайомий, чужий. А головне  – зовсім не король. А вона в останні дні звикла мріяти про корону, про найвищі почесті! Але князь Більський сподобався їй. До того ж, їй вже виповнилося двадцять років. Дівчині дуже хотілося нарешті одружитися. Василинка подумала, як солодко буде цілувати його повні рожеві губи, пестити коротку русяву борідку... Краще лежати у ліжку з молодим красенем, ніж зі старим королем, схожим на висохлі мощі, які Василинка бачила у Печерськькому монастирі, у Києві.     

  - Я згодна, – промовила вона і сором’язливо зашарілася.

  Усі полегшено зітхнули.

  - Ось і добре! – вигукнув князь Семен. – З’єднайте руки. Відтепер ви заручені.

  Князь Іван взяв Василинку за праву руку і повів до столу. Їх всадовили ліворуч від короля.

  Тепер, коли з Василинкою усе владналося якнайкраще, можна було переходити до  найважливішою справи.

  Князь Семен звернувся до Соньки:

  - Софіє! – назвав він дівчину повним ім’ям, на відміну від домашньої форми «Соня» або «Сонька», яку звичайно вживали у вузькому сімейному колі.

  Соня здригнулася, коли почула оте урочисте: «Софіє!» Начебто задзвонили дзвони славетної Софії Київської і сповістили про те, що у цю мить вирішувалася її доля.

  - Софіє! – продовжував дядько. – Чи ти згодна вийти заміж за короля, нашого пана та повелителя?

  У світлиці запанувала тиша. Було чути, як  тріщали дрова у пічці.

  - Я згодна, – відповіла Соня.

  Язик не слухався її, вона ледве спромоглася вимовити слова, які вирішили її долю. Соня не могла повірити, що стане королевою. Вона, що звикла до лісів та боліт Друцька, а раніше – до київських пагорбів та передзвонів золотоверхих церков, відтепер житиме у королівському замку на Вавелі. Сидітиме на троні, носитиме золоту корону... Неймовірно!

  Сонька перевела погляд на короля. Ягайло дивився на неї своїм морозним поглядом. Зустрівся з нею очима і ледве помітно кивнув. Дівчина ніяково відвела погляд. Те, що вона відчувала, було дивною сумішшю гордості та страху.

  Тишу порушив князь Семен. Він гучно ляснув у долоні і вигукнув: 

  - Жінко, накажи принести святий хліб!

  Княгиня Друцька швиденько віддала наказ, і через кілька хвилин служниця принесла з кухні круглий коровай на рушнику, розшитому хрестами. Хліб урочисто поклали перед королем.