Читати книгу - "Невірний. Я зможу піти, Надія Борзакова"

Я змогла поспати. Лише чотири години, але прокинулася почуваючи себе цілком відпочившою. На світлу голову вчорашнє рішення вже не здавалося єдиним вірним. Навпаки воно змусило жахнутися. Що ж я наробила? Власними руками зруйнувала все. Зруйнувала свою сім'ю, своє життя. Вітя намагався все зберегти, а я…

Спустивши ноги з ліжка, я затулила обличчя руками. Було так страшно, що тіло почало трусити нервове тремтіння. Зараз сьома ранку. Вітя ще вдома. Якщо вдома. Потрібно піти до нього. Вибачитись за слова. І спробувати ще раз…

Вийшла з кімнати. Марія Антонівна мені назустріч.

- Доброго ранку, Діаночко! Давай-но, йди вмивайся, снідатимемо…

- Добрий ранок! Маріє Антонівно, дякую, але я не буду. Я... Я додому піду, - сказала і схилила голову.

Згадала вечір. Засос на шиї у чоловіка. Розуміння де він був. Знову. Розуміння, що не дотримав слова.

- Хочеш зібрати речі? Ну так встигнеш ще, куди поспішати, - промовила старенька жінка, пильно дивлячись на мене.

Я лягла спиною на стіну.

- Маріє Антонівно… Можливо я даремно, га? Даремно від нього пішла.

- Іди в кухню. Давай, дочко. Сядемо з тобою, поговоримо, – сказала Марія Антонівна. А потім взяла мене за руку і потягнула до кухні. А я... А я дала себе відвести.

- Я млинців насмажила тонких. Ось, давай, їж, з медком. І каву зварила. Давай ось із вершками пий.

- Я не хочу… Дякую, але…

- А ти через не хочу, дочко. Тобі сил зараз знаєш, скільки знадобиться? А де їх брати, якщо самими переживаннями харчуватися. Он яка ти худа стала, як тріска.

Я мимоволі посміхнулася. Бабусі – це такі люди, для яких ти завжди худа та недоїдаєш. І, якщо в юності це злить, то у дорослому віці викликає відчуття давно забутого затишку.

- Даремно, кажеш? - повільно простягла літня жінка, сівши навпроти мене за стіл. - Може бути і даремно. Ти їж, їж.

Я слухняно намазала млинець медом і, завернувши, відрізала маленький шматочок і відправила до рота.

- Ти як далі своє життя бачиш?

Я знизала плечима. Зрозуміла, що не думала про це. Точніше ні, не так. Думала. Думала як зробити так, щоби все стало як раніше. А вчора зрозуміла, що як раніше не буде.

- Будеш вдома сидіти щі та каші готувати, за дитиною стежити і щохвилини думати, де він і з ким? Або гірше, знати, де він і з ким і очі на це закривати. В одне ліжко з ним лягати ночами... Заради чого, скажи мені?

– Щоб сім'ю зберегти. Мені… Мій свекр і мама вважають, що від хороших дружин не гуляють. Я й сама це знаю. У конфлікті винні обидва завжди. І в краху стосунків. Вітя каже, що я займаюся тільки дитиною та домом, а про нього забула. І що виглядаю...

- Все це так, - сказала Марія Антонівна і від ще одного підтвердження стало боляче та прикро. - У конфлікті та в краху винні обидва, так. Але ось зрада – це завжди провина лише одного. Того, хто обирає зрадити. Запам'ятай це, люба.

- Тобто ви думаєте, що я не винна у тому, що Вітя мені зрадив?

– Це був його вибір. І його відповідальність, дочко. Чи знаєш, у всіх з появою дитини життя змінюється. У мене їх троє, повір мені, я знаю про що говорю. Так ось Данька мій мені жодного докору слова ніколи не казав. На заводі працював, а після змін приходив напівмертвий, а все одно допомагав. І з дітьми, і по дому. Вночі до них по черзі вставали. І нічого, знаєш, вижили. При тому, що тоді часи інші були й інші гроші. Зараз і помічницю винайняти можна ...

- У Віті немає зайвих грошей. Криза…

- Було б бажання, люба. Було б бажання. Данька мій і таксував, і халтурив там всяке. Знаходив гроші, нічого. А твій Вітя… Коханку гуляти час і гроші адже знайшлися, правильно?

Я заплющила очі.

- А як же Ведмедик? Йому батько потрібен. Повна родина…

– Дитині щаслива родина потрібна. А не просто двоє нещасних батьків в одному домі. Та й… Дітки вони виростають. І вилітають із гнізда, як пташенята, що підросли. І іноді про тебе думати забувають. А життя одне, дочко. Ти точно хочеш його жити… Ось так?

- Тобто ви думаєте, я правильно роблю?

- Що я думаю не важливо. Ти сама думай. А краще відчувай, Діаночко. І не сиди без діла. Їж, давай. Бо охолоне і буде не смачно.

Я їла. І думала. І було дуже страшно від рішень, які з'являлися в голові. Але ще страшніше було й надалі жити у тому пеклі, в якому я жила ці тижні.

З одягу в мене була тільки ця безглузда сукня… А на вулиці колотнеча, середина лютого. Тому після сніданку я вирішила забігти до себе. Переодягтися. Речі зібрати.

Коли спустилася на поверх, одразу побачила Вітю. А поряд із ним майстра, який міняв замок на вхідних дверях.

- Вітю, а що відбувається?

- Як що? Замки міняю. Не хочу, чи знаєш, щоб чужа баба могла коли хоче заходити в мій дім, - отруйно виплюнув він.

Як вдарив. Але від цього стало якось легше. Парадоксально, але це було так. Якби він почав просити повернутися, я не була впевнена, що...

- Ясно. Але там мої речі.

- Так. Ходімо, забереш. Але тільки те, з чим прийшла і що сама собі купила, врахуй, - він відступився, пропускаючи мене до квартири.

Зайшла. Ноги тремтіли, як і все тіло, але я була вперта. Спальня. Шафа. Від зліз я мало що бачила, але якось навмання покидала у свою стару валізу деякі речі. Потім додала до них документи, книжки, ноутбук.

- І знімай обручки.

Криво посміхнувшись, я стягнула їх з безіменного пальця. Вийшло важко, адже вони були там так довго. Понад чотири роки... Сунула їх у долоню чоловікові. Потім попрямувала до дитячої.

– А туди тобі взагалі не треба, – перегородив мені шлях Вітя.

- В сенсі?

- В прямому сенсі. Вирішила валити – вали. Але дитина залишиться жити зі мною.

- Ти не посмієш…

- Не посмію що? Не дати своєму синові жити з жебрачкою-матір'ю чорт знає де? Ще й як посмію.

- Вітю, я просто не можу повірити…

- А ти повір! Все зібрала? Давай, пішла геть звідси.